Пробіг сотні кілометрів разом із сином в інвалідному візку

Стали командою, щоб підтримувати інших

Їхню сім’ю знають не тільки в рідному містечку Холланд, що у штаті Массачусетс, а й у всьому світі. Історія вражаюча. Коли Рік був ще в лоні матері, пуповина обвилася навколо його шиї, відрізавши доступ кисню до мозку. Пологи були дуже важкими. І як тільки хлопчик народився, лікар, який приймав його, повідомив батькам сумний діагноз: дитячий церебральний параліч. Пояснив, що їхній син ніколи не зможе ні ходити, ні говорити, і було б краще, аби вони залишили його у спеціальній установі. Але відмовитися від дитини подружжя не могло. Тато Дік забрав малюка додому і ставився до нього з іще більшою любов’ю, ніж інші — до здорових.

Батькам давала нову надію кожна осмислена дія хлопчика. Раділи, коли зауважили, що він стежить очима за їхніми рухами. Кожного тижня Ріка возили в дитячу лікарню Бостона, як рекомендували медики. Мама Джуді майже з пелюшок почала активно навчати синочка алфавіту. Робила наклейки з назвами предметів і розвішувала їх по всій квартирі. З Ріком багато розмовляли, в ігровій формі розвивали. Незабаром ці зусилля дали свої плоди. Хлопчик хоч і не міг говорити, але спілкуватися з ним вдавалося за допомогою комп’ютера.

У 1970-ті роки, коли Рік був дитиною, спеціальний комп’ютер для осіб з інвалідністю видавався справжнім дивом техніки. Він коштував дуже дорого і дістати його було надзвичайно важко. Але подружжя Хойт було готове все віддати, аби мати змогу довідатися, що хоче їм сказати син.

Побачивши велику радість сина після того, як він пробіг 5 км з інвалідною коляскою перед собою, чоловік зрозумів, що його зусилля окупилися сповна.

Коли Ріку було 11, він захопився спортивними новинами, часто переглядав трансляцію різних ігор. На подив батьків, перші слова, які написав син на моніторі комп’ютера, були : «Вперед Бостон Брюінз!» Як виявилося, хлопчик був палким уболівальником і мріяв брати участь у змаганнях.

Команда Діка і Ріка народилася в 1977 році. Тоді син за допомогою техніки запитав у свого батька, чи можуть вони разом взяти участь у благодійному забігу, щоб зібрати кошти на лікування одного гравця в лакрос (командна гра з твердим гумовим м’ячем, який переносять полем за допомогою кросів — сіток на довгій ручці) з його школи, котрого паралізувало внаслідок важкого захворювання. Рік хотів довести, що інвалідність — не перешкода робити добрі справи.

Батько тоді мав 36 років, він раніше ніколи не займався спортом, але відмовити синові, звичайно ж, не міг. Діку було неймовірно важко бігти з візком, він тримався з останніх сил, аби не зійти з дистанції, не розчарувати свого хлопчика. І побачивши велику радість сина після того, як він пробіг 5 км з інвалідною коляскою перед собою, чоловік зрозумів, що його зусилля окупилися сповна.

Один для одного — рятівники

Згодом хлопчик побачив по телевізору марафон і виявив бажання взяти участь в такому заході. «Ти ж зможеш, тату?» — написав він. І Дік почав працювати над собою, вдосконалюючи свою фізичну форму, адже спорт був найбільшим щастям для його сина.

У 1981 році вони змагались у своєму першому марафоні в Бостоні, що стало потім доброю традицією сім’ї Хойт. Батько сам не сподівався, що спроможний на таке. Він пробіг тоді 42 км, не випускаючи з рук інвалідну коляску.

Рік гордився, почувався героєм, і це надихало родину. Хлопець ожив, був сповнений енергії. І через 4 роки тато з сином зважилися на справжній подвиг — вони взяли участь у триатлоні: більше півтора кілометра вплав, 64 — на велосипеді і 32 — бігу.

Після фінішу люди були просто захоплені сім’єю Хойт. Ніхто не вірив, що раніше Дік узагалі не вмів плавати. Про подвиг батька розповідали засоби масової інформації, адже це був приклад того, що любов здатна творити диво. Адже брав участь у змаганнях не заради слави, він у такий спосіб підтримував у синові жагу до життя.

До речі, з Діком також трапилася цікава історія: якось у нього під час пробігу стався невеликий інфаркт. Лікарі з’ясували, що одна з його артерій закупорена на 95 відсотків. «Якби ти не був у такій чудовій формі, — сказав йому лікар, — ти б помер ще 15 років тому». Виходить, що певною мірою Дік і Рік рятували один одного.

Згодом вони спільно прийняли новий виклик: подали заявку на Ironman (анг. «Залізний чоловік») — найскладніший триатлон у світі. Траса ділиться на три частини: спочатку треба пробігти 42 км вздовж берега, потім 3,86 км вплав через океан і нарешті 180,2 км треба проїхати на велосипеді. Батько й син долали дистанцію разом. Під час бігу Дік котив інвалідний візок із Ріком перед собою, коли плив, штовхав човен, в якому сидів хлопець, потім — віз його у спеціальному велосипедному сідлі. І вони зуміли справитися.

Звичайно, було чимало труднощів, важких моментів, коли за незвичайних спортсменів ставало страшно. У 2003 році під час чергового турніру з триатлону крісло Ріка впало просто під час велосипедної гонки. Потерпілого протримали в лікарні 5 годин і наклали декілька швів. Були випадки, коли і Діка підводило здоров’я. Але це не зупиняло.

В одному з інтерв’ю чоловіка назвали героєм, а він відповів: «Я просто люблю свою сім’ю». Загалом на рахунку команди Хойт 24 триатлони, в тому числі шість 15–годинних Ironman, у них також багато особистих рекордів.

5 років тому Дік, досягнувши поважного віку, оголосив, що вони закінчують свої виступи. Але батьківським подвигом люди й сьогодні захоплюються.

Оксана КРАВЧЕНКО