Саме Яворницький порадив художнику перед роботою «набратися настрою» у нащадків справжніх запорожців.
Історик Дмитро Яворницький — «сепаратист» і писар в Іллі Рєпіна
Є люди, які страждатимуть від безгрошів’я і загального осуду, але робитимуть по–своєму. Є інші, для яких оці перші — несповна розуму. Українець Дмитро Яворницький свого часу відмовився замість козацтва досліджувати Фінляндію — і дуже ускладнив собі життя, але залишив приголомшливий спадок і славу людини, яка хотіла відродити Україну там, де її не було. Це про одну з його книг царські цензори з обуренням написали:«Заставляет невольно увлечься малороссийским миросозерцанием»…
Мене дуже вразив факт, що батько Яворницького читав синові «Тараса Бульбу», коли тому було тільки 6 (!) років. (Теперішні діти вивчають його навіть не у початковій школі!) Малий Яворницький (народився 6 листопада 1855–го у селі на Харківщині) дуже гірко плакав, як волелюбний герой загинув. Коли з дому його віддавали до Харківської семінарії, то й подумати не могли, що через сто років хлопця славитимуть як історика, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника та як неперевершеного дослідника історії українського козацтва.
Яворницький покинув духовну науку заради історичної. У Харківському університеті обрав тему про запорожців, одночасно записував народні пісні від мами та односельців. Працював із такою спрагою, що одразу впав в око професорам — українофілам Олександру Потебні та Миколі Сумцову. Як винятково обдарований студент Яворницький залишився у виші після отримання диплома — йому платили стипендію і готували до професорського звання.
Невдовзі молодий чоловік почує вирок від керівника Харківського навчального округу: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Якби Яворницький послухався, для нас це було би жахливо! Однак він обрав Україну. У результаті — звільнення за «українофільство і сепаратизм». 27–річний Дмитро (на той час уже розлучений внаслідок невдалого шлюбу) взявся їздити в археологічні експедиції степами України. Історик Вахтанг Кіпіані розповідає, що у ці поїздки вкладав усі свої заробітки, сам зізнавався, що «може вбити» за якусь знайдену побутову річ січовиків. Було таке, що його завалило землею під час розкопок кургану. Припускають, що тоді вчений пережив клінічну смерть. Навіть є відомості, що місцеві селяни вже почали читати над «тілом» дослідника заупокійну молитву! Думаєте, це його зупинило?
Невдовзі молодий чоловік почує вирок від керівника Харківського навчального округу: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію».
На той час Дмитро був єдиним у Російській імперії істориком, що вивчав запорозьке козацтво. Він встигав досліджувати, організовувати археологів, умовляти поміщиків, щоб дозволили копати на їхній землі, та ще й проводив незвичайні лекції, пересипаючи факти цікавими оповідками, — слухачі в різних містах поспішали «на Яворницького».
Звісно, що імперська російська влада від усього цього казилася, відтак чоловік мусив часто змінювати місце проживання. Благо, мав високопосадових друзів, захоплених його ентузіазмом і розумом, тож йому знову і знову допомагали. А він встигав за десятьох: навіть у Ташкенті, куди вислали як неблагонадійного, Яворницький упорядковував «запорізьку тему» і одночасно підготував «Путівник по Середній Азії… від Баку до Ташкента». За це навіть отримав державну нагороду. Завдяки надзвичайній працездатності науковця (а йому, попри всі палки в колесах, таки вдалося захистити вчене звання професора) ми маємо тритомну (!) «Історію запорозьких козаків». У пошуках фактів про них Яворницький не просто вивчив архіви Києва, Москви — їздив у Соловецький монастир, відважився податися по документальні згадки до Персії, Палестини, Туреччини і Польщі.
Було таке, що його завалило землею під час розкопок кургану. Припускають, що тоді вчений пережив клінічну смерть.
Певна річ, критики відробляли свій харч — розпинали, вказували на емоційність та ідеалізацію козацтва. Вчений і сам визнавав, що, можливо, «упав у які помилки через ту саму пристрасть». Кажуть, через те передумав готувати наступний том.
Своїм подвижництвом він «запалив» відомого художника Іллю Рєпіна — багато розповідав, показував знайдені артефакти. Тема козацтва з’явиться на кількох картинах. А на полотні «Запорожці пишуть листа турецькому султану» на глядача позиратиме писар Яворницький. За неоціненні консультації Рєпін вважатиме його співавтором твору і подарує йому ескіз.
Яворницький направду був усюди: у просвітницькому, громадському, благодійному рухах (опікувався кобзарями), а ще виступав проти будівництва Дніпровської ГЕС — казав, що затопленням таких земель свідомо знищують українську історію та ще й русифікують Україну, бо будували об’єкт переважно росіяни. Коли побачив, що ГЕС все-таки зведуть, встиг провести археологічні обстеження… А потім було 30 літ роботи директором у Катеринославському музеї (нині Дніпровський): Яворницький зібрав і впорядкував з однодумцями 75 тисяч експонатів — мусили добудувати ще один павільйон. Ще було 200 (!) наукових праць, 50 монографій, художні книги і навіть «Словник української мови».
У 1933 році його звинуватили в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей назвали «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Пенсію забрали, але Яворницького не розстріляли. Припускають, через вік. Його ховали у серпні 1940–го у 84–річному віці — як велів, провели за козацькими традиціями…
За матеріалами сайтів zik.ua, dojo.net.ua, radaspilnot.org.ua, museum.dp.ua.
