Лаборантка амбулаторії сімейної медицини Галина Грисюк 40 літ вдивляється у мікроскоп.
По депресії — роботою: так чинять у Щурині Рожищенського району
Будень, а біля сільради — юрба людей, як на свято біля церкви. Виявляється, чекають, що рибу привезе орендатор земель — таким чином він дякує їм. Чим займаються і як живуть щуринці, чому не хочуть в ОТГ, зайшла запитати у Василя Карпюка, який головує тут 14 років
Що не так у програмі розвитку громади?
Сільський голова Василь Карпюк, інженер–механік за освітою, починав водієм, інженером із техніки безпеки, а нині має і власне господарство, тож міркує по–хазяйськи:
— Позитивно, коли громада бачить користь від податків, які сплачує. Ми не йдемо в Доросинівську ОТГ, бо у нас зосереджені більші кошти, ніж в інших трьох сільрадах громади, тож окремо нам поки що вигідніше. У нас 1600 громадян, майже 4 тисячі гектарів землі в оренді. Правда, цього року держава на 20% знизила оцінку землі, скоротилися надходження. Кажуть, що підтримують товаровиробника, а шкодять місцевому самоврядуванню. Що ми не здійснили із запланованого? З дорогами не встигнемо, надходження зменшилися на 200 тисяч. Зате зробили ямковий ремонт у Тристені, 2,5 км вуличного освітлення, ремонт шкіл, харчоблок дитсадка, закупили музичну апаратуру, облаштували й відремонтували павільйони зупинок, видаємо допомогу на лікування важкохворих, атовців, співфінансуємо пожежну охорону. Чи не єдині в області маємо в сільській раді реєстратора документів громадян. Не потрібно нікуди їхати, щоб оформити договір оренди, приватизувати майно.
— На яку роботу можна розраховувати в Щурині?
— На підприємстві «Щурин–агро», яке орендує 3 тисячі гектарів землі, працює пів сотні людей, на птахофабриці — 15 працівників, на виробництві піддонів — п'ятеро. Ото й уся робота для селян. ПП «ЮР–агро» орендує у нас близько 600 га землі і платить за паї. Маємо сім магазинів. Найбільша проблема, що мало робочих місць, і люди втікають із сіл. Половина працездатного населення вже за кордоном. Нові технології з вирощування рослин не потребують людських рук: технікою можна за два дні 500 га обробити й засіяти. Тваринництво теж не розвивається, бо немає з того прибутку…
А от Будинок культури хороший, опалюється, кажуть, сюди молодь із Рожища і Турійська їде. Треба вже камери встановлювати, бо на великі свята тут буває всього. Клуби є в кожному селі громади, голова мріє про тренажерну залу, де б юні могли свою силу вгамовувати, але молодь уся або на заводах у Луцьку, або на будовах, а то й зовсім за кордоном. У гарячу пору не вистачає робочих рук, тракториста не можна знайти, — бідкається голова.
«Їздить трактором, як ровером»
На таких мажорних нотках йдемо до трудівника, який долає всі депресії роботою в полі. «Він їздить трактором, як ровером», — жартує голова сільради. Йому 78, на сьогодні Аркадій Тимофійович Теслюк — найстарший у селі чоловік. Із дружиною Наталею, якій 79, тримають курей, свиней, корову, обробляють землю.
«А діти допомагають?» — допитуюся. «Діти по цілому світі, одна на Харківщині, а інша аж у Франції, часто тільки дзвонять. Вже там і троє внуків, і четверо правнуків», — сумно веде Аркадій Тимофійович. «Тепер вся Україна виїхала за границю. А там не краще — всюди треба робити», — наче заспокоює його дружина Наталя. «А хіба вам колись легше було?» — запитую. «Важко робили, не було ні Різдва, ні Великодня, але були молодими», — кажуть старенькі. На Францію вони не розраховують. Таких не зрушити з місця. А на моє здивоване «То ви ще й корову тримаєте?» — пані Наталя відрізує: «Дурна я її тримати? Вижену, прив'яжу та й пасеться». Скажете, яка ж вона пані в селі? То ви не бачили й не чули цієї бабусі. «Треба ж — 20 літ прожила у Львові, працювала на секретному заводі, шоб у 50 приїхати в село!» — і краєм ока на чоловіка так ніжно поглядає: «Бо то була любов». Саме вона привела пані Наталю у Щурин, змусила покинути шляхетне львівське життя і піти заміж за вдівця. «Мене питають, звідки я взяв тую гуцулку?» — сміється чоловік. З першою дружиною Ніною прожив
24 роки, народили двох доньок, вже 30 літ у парі з пані Наталею, яка родом із Самбірщини. Рідні краї їй наймиліші, каже, хоч би чоловік і щодня доводив, що Волинь — чудовий край, а їй «ЛьвовщИна найліпша». Аркадій Тимофійович пів віку працює на тракторі.
Зробили ямковий ремонт у Тристені, 2,5 км вуличного освітлення, ремонт шкіл, харчоблок дитсадка, закупили музичну апаратуру, облаштували й відремонтували павільйони зупинок.
— Перш корови пас, посля конюхом, а як в Луцьку на тракториста вивчився і на шофера, то й у Казахстані робив рік — кормили там, поїли, «тилько жий було», 10 рублів давали в місяць. Зараз пенсія непогана в мене, вистачає на ліки. Маю проблему з очима, якусь трубку в око запхали в Загурського. Слабо бачу газети читати. Я ще ж не старий, «тилько» років назбирав багато. Два гектари поля обробляю, ну то шо? Сіно скошу, пограбаю — все трактором. У мене зять їздив на поїзді, «тилько» на кнопкі нажимав, але важка, каже, робота — в 57 «пошов» на пенсію. Але як сидіти в гОроді? Я без роботи зиму не можу переждати», — розповідає Аркадій Теслюк.
— Приємно глянути на них, — каже голова сільради, — бо працею живуть.
І вже ці люди, як рідні, але їдемо далі. Неможливо не захопитися дерев'яною, XVII століття, Михайлівською церквою. Що село засноване ще в 1604 році, тільки вона й натякає. Проїжджаємо повз квітник біля хатини Ніни Корнійчук — і мусимо зупинитися. Аж до глибокої осені тут краса. Квіти навіть на городі, а в хаті — на вишиваних картинах та іконах. Відколи чоловік помер і пані Ніна вийшла на пенсію, переїхала з Рожища сюди — і релаксує біля квітів.
У класі серед п'ятьох дітей зірочки знаходять…
Директорка ЗОШ I–III ступенів Тетяна Войтюк, корінна щуринка, історик за освітою, знає про село все і дуже його любить, каже, не проміняє на закордони. Тільки от у школі, яка може прийняти 360 дітей, навчається лише 61 учень. Імовірно, заклад зроблять двоступеневим. А тут таке чудове оформлення, і всі вікна за проєктом сільради замінені й встановлення дверей профінансували батьки, і гарний спортзал. Та кожна дитина тут на вагу золота, шукають нових учнів навіть посеред року. А з'являється новий школярик у класі серед року, і система освіти показує свою недосконалість: не замовлено для нього засобів навчання.
Директорка зізнається, як важко знайти зірочку в класі серед п'яти дітей на різні конкурси, але знаходять. Та в міністерстві не розуміють, що річ не в рейтингах — немає пріоритету освіти. «Ми не підштовхуємо дитину до зацікавлення чимось одним. Бо предметів багато, а заглибитися у щось немає можливості. Програма має бути простіша», — міркує директорка, і я погоджуюся на 100 %.
А в дитсадку мами співають…
На освітніх роздумах ідемо ще в один навчальний заклад — дошкільний. Ошатний дитсадок, до якого ходять дітки з усіх трьох сіл. По–домашньому тепло від грубок і усмішок працівниць. Тут виховується лише одна різновікова група із 20 дітей, але все, як у міських садочках, — нові меблі, іграшки.
Завідувачка Валентина Михайлівна Коровіцька тішиться, що батьки йдуть назустріч на 250 %. Навіть створили гурт зі співочих мам «Весняночка», в який вже й тати просяться, бо святкувати гуртом веселіше, це зближує родину. Очільниця закладу шиє костюми для виступів, і їх уже ціла шафа. Сільська рада оновила харчоблок, а меблі подарували працівники птахоферми, тому поживна їжа тут готується з позитивним настроєм. Скільки всього гарного! «Тільки мене не фотографуйте, — каже завідувачка. — Наше обличчя — то наші малята».
…а в лабораторії хворих оздоровлюють
Дорогою заїхали в амбулаторію сімейної медицини. Тут якось не так, як у лікарняному закладі. По–перше, дуже затишно, по–друге, чуйні люди працюють. Одна з найвідповідальніших — лаборантка Галина Грисюк. Саме з її кабінету зазвичай починається лікування. Галина Ананіївна робить аналізи в лабораторії вже 40 років! Відколи після навчання потрапила сюди, працює з єдиним записом у трудовій книжці. За амбулаторією закріплено 4600 людей із дев'яти сіл, і з усіма їй треба знайти контакт. Робота надто делікатна: дорослих треба заспокоїти в очікуванні результатів, а діткам казочку розказати, щоб не боялися, а то й запропонувати безболісні голочки. Крім загальних аналізів, робить біохімію крові, визначає холестерин, глюкозу і т. ін. Чи не набридло за 40 літ одне й те ж? «Та ж люди міняються, щось розкажуть, комусь поспівчуваєш і вже легше. Від Світового банку отримали нове устаткування і працювати стало ще цікавіше», — каже пані Галина. Але загалом праці лаборантів не цінують. Зарплата у них, як у санітарок, а це ж як відповідально — роздивитися під мікроскопом те, від чого залежить діагноз, а відтак, і лікування пацієнта.
А про сімейного лікаря Володимира Мосійчука то годі й говорити: має 2546 пацієнтів, а це 150%. «Не можу ж не взяти новонароджену дитину, коли лікую всю родину», — каже. І це чудово, що з’являються малята — наповнять дитсадок і школу, хай лише для їхніх батьків не буде проблемою заробити в рідних краях гроші.
