Удома найкраще повітря і найщиріші люди.
Микола Якимов тричі виїжджав у США, але повернувся на рідну землю
Про життя цього 84–річного волинянина із села Липне можна написати авантюрний роман або зворушливу мелодраму. Скільки всього йому довелося пережити. Син сотника УПА жодного дня не ходив до школи, а в 10 літ уже працював наймитом–пастушком. Об’їздив величезний Союз, став універсальним спеціалістом, котрий все вміє робити власними руками. Крім цього, Микола Якимов (на фото) – батько семи дітей, шестеро із них мешкають у США. Він також намагався прижитися у цій країні, але після третьої спроби повернувся у рідне село, в якому найкраще повітря, найчистіша вода та найщиріші люди
Від Сибіру врятував... радянський офіцер
Гостинний господар запрошує до теплої та затишної хати. У кімнатах – ідеальний порядок. Нашу розмову розпочинає зі спогадів раннього дитинства.
– Хоч я і 1935 року народження, але добре пам’ятаю, як розпочалася війна і в наше село прийшли німці. Пізніше, коли організувалася УПА, мій батько Нечипір Якимов подався у повстанці. Старші люди колись мені розповідали, що він став сотником. Досі не знаю, коли й де загинув, – згадує пан Микола. – Залишилася наша мама Меланка із двома хлопчаками: я і молодший брат Фєдя – 1940 року. Треба було якось виживати. Вже у 10 літ я пішов у найми. У родини Харків пас товар: семеро голів рогатої худоби, 36 овечок і у неділю – пару волів. Гонили до колишньої польської колонії Вовче. За весь сезон, який я відходив босим – від снігу до снігу – тільки одне ягнятко вовк украв.
Цікавлюся, скільки ж заплатили хазяї за таку роботу, без свят та вихідних?
– Заробив 13 метрів (центнерів. – Авт.) хліба, – з гордістю говорить господар. – Але якраз тоді взимку з’явилися прохачі, яких у нас називали «калужанами» чи «брянськими». Тоді ж у Східній Україні розпочався голод, вони ходили від хати до хати й просили харчів. І мама, яка добре знала що таке біда, пороздавала майже все зерно. Але якось ми перезимували, ще й посіяли навесні пшеницю.
Загалом Америка сподобалася — гарна країна, шикарні дороги, все комфортно й зручно, але не для мене. Там добре молодим, які не бояться змін у житті та хочуть вчитися.
Мій співрозмовник жодного дня у своєму житті не ходив у школу. За чоловіка–повстанця Меланію з двома синами мали вивезти у Сибір, але їх попередив радянський офіцер. До них якось зайшли солдати. І їхній командир, так щоб ніхто більше не почув, тихенько сказав мамі: «Жінко, держи язик за зубами, але щоб тебе сеї ночі не було в цій хаті. Забирай дітей і втікай». Саме тоді підліток переконався, що на світі більше–таки добрих людей. Як той офіцер ризикував, коли сказав таке дружині повстанця. Він би так само на каторгу потрапив.
«Мелашко, твій син пророк?»
Вони втікали з Липного на світанку житами, коли розпочалася облава. Подалися у село Малий Стидин Рівненської області. Там жила мамина родина: сестри і брат. Ось так і врятувалися від Сибіру. Кілька літ переховувалися, поки все стихло. Але на цьому їхні муки не закінчилися.
Був у його юності один болісний епізод, про який дідусь згадує неохоче. До мами пристав якийсь контужений «калужанин». Молода жінка, якій тоді було 37 років, вирішила йти заміж. Микола був категорично проти. Але той аферист підговорив довірливу селянку продати все майно й перебиратися з ним у Київ.
— Менший брат Фєдя згодився їхати, а я — ні, — пригадує пан Микола. — Ми тоді жили у Великому Стидині біля тітки Насті. Той приймак мене крепко не любив. Але мама його слухалася і вже знайшла покупця на нашу хату у Липному. А сусіди знали, що я остаюся.
Рішучий юнак приїхав конем до діда Лукаша, який хотів купити їхню хатину й попередив: «Тільки ви заплатите гроші, я її підпалю». І чоловік відмовився.
Тоді рішучий юнак приїхав конем до діда Лукаша, який хотів купити їхню хатину й попередив: «Тільки ви заплатите гроші, я її підпалю». І чоловік відмовився. Родина вмовляла маму не їхати з приймаком. Але вона терміново і за безцінь продавала все майно, реманент та воза. Син зрозумів, що потрібно рятувати кобилу, бо той контужений вже збирався їхати у Костопіль на базар. Микола осідлав її й утік до бабці у сусіднє село.
— Коли мама від’їжджала, я тоді сказав: «Сьогодні понеділок. Через тиждень ви знову будете тут», — сумно усміхається мій співрозмовник. — Тільки я вимовив ці слова, мама відразу скипіла: «Та краще я кинуся з моста у воду, а сюди вже не повернуся». Я вискочив із бабиної хати й заховався на горищі. Рівно через сім днів повернулася мати в село, гола й боса, з братом Федьком. Той аферист залишив їх десь на базарі й утік із грошима. Тоді дядько Нечипір їй сказав: «Так що, Мелашко, твій син пророк? Бачиш, він правду говорив». Мамин брат зробив мені воза, дав плужка й ми поїхали у Липне на наш хутір й стали хазяйнувати. Дав Бог тоді мені розуму зберегти хату й коняку.
«Прошу випустити нас у будь–яку не комуністичну країну»
Уже в 16 літ Микола став їздити на «сезони». В радянській армії він служив аж на Камчатці. Одружився у 1956–му, дружина Феодосія народила йому п’ятеро діток. Коли найменшому синові Сашку було лише 11 місяців, вона померла. Залишився Якимов вдівцем. Родичі радили шукати іншу дружину.
— А я їм відповідав: хто ж за мене піде, адже маю п’ятеро дітей? — пригадує Микола Нечипорович. — Я навіть не сподівався, що якась жіночка наважиться взяти на себе такий хрест. Але знайшлася, Марія Бондарова, подруга моєї покійної дружини. Ми з нею побралися й прожили 46 літ. Бог дав нам ще дочку Надію й сина Сергія. З першого дня всі дітки стали звертатися до неї «мамо».
Працьовитому та невтомному Миколі Якимову довелося попоїздити у пошуках заробітків по всьому Союзу. Жили у Херсонській області, згодом перебралися у Крим. Але синові не підходив клімат і вони повернулися на Волинь, тільки вже не у Липне. Поселилися в Дідичах, що біля Олики.
Наполегливий селянин написав лист в Москву до Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з проханням випустити їх у будь–яку не комуністичну країну. Було клопітно з підготовкою документів, але їм таки відкрили ізраїльську візу.
— Я там гарну хату збудував, — продовжує пан Микола. — Дітки навчалися в школі. Ми були зразковою сім’єю, але в той же час не такі, як усі. Річ у тім, що я ще з першою дружиною Феодосією став ходити на зібрання до протестантів — християн віри євангельської, або ще на нас кажуть п’ятидесятники. Згодом співав в церковному хорі, бо мав гарний голос. І це за комуністичних часів, коли панівною державною ідеологією проголосили атеїзм. Найважче довелося дітям, адже у школі їх просто переслідував директор, вони не носили піонерських галстуків й не вступали у комсомол, а були «штундами».
Якось Микола Якимов почув, що можна виїхати з Радянського Союзу. Наполегливий селянин написав лист в Москву до Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з проханням випустити їх у будь–яку не комуністичну країну. Було клопітно з підготовкою документів, але їм таки відкрили ізраїльську візу.
— Перший раз ми їхали до Америки 10 грудня 1988 року, — пригадує наш співрозмовник. — Потрапили у штат Вашингтон, жили біля міста Сієтла. Це на кордоні з Канадою. Мені допомогли влаштуватися на роботу, працював я на фабриці, яка виготовляла фільтри. Загалом Америка сподобалася — гарна країна, шикарні дороги, все комфортно й зручно, але не для мене. Там добре молодим, які не бояться змін у житті та хочуть вчитися. І кажу дітям: «Ви швидко схопили мову, а я вже не можу». Мені в Україні набагато краще. Я три рази їздив туди–сюди. Якщо скласти весь час, то загалом у Штатах прожив чотири роки. Шестеро моїх дітей залишилися там. Вітя, Саша й Галя мешкають у місті Рочестер. Люба вийшла заміж за американця у штаті Індіана. Надія з Каліфорнії перебралася у штат Орегон. В Україні залишився найстарший син Анатолій. За радянських часів він був «партєйний», тому не зміг емігрувати.
У 1996–му Микола Нечипорович із дружиною повернулися удвох у Липне, купили цю хатину. У грудні буде 3 роки, як Марії немає. Господар розповідає, що діти його не забувають, постійно телефонують. Дочки вже неодноразово прилітали провідати батька. На Волині йому найкраще, адже навколо все своє, рідне.
