7 населених пунктів входять у сільраду, яку очолює Віктор Лук’янчук.
«Моє рідне село — «портове місто» Переспа»
Так жартома кажу про свою малу батьківщину, що в Рожищенському районі. Ясно, що морем тут і не пахне, а річка Лютиця дуже маленька і точно, що ніколи не була судноплавною. Зате тут є автотраса, залізниця, завжди були школа, культосвітній та медичний заклади, магазини. Одне слово, те, що потрібне для життя і завдяки чому багато людей навіть із довколишніх сіл, які набували статусу неперспективних, перебиралися сюди й будувалися
Стежками дитинства — від минулого до сьогоднішнього дня
Звичайно, впродовж багатьох десятиліть у Переспу я приїжджала не лише до рідні — і журналістські дороги приводили мене сюди. Але тоді я готувала репортажі про окремі події. Наприклад, про відкриття на початку 2000–х років церкви, якої до цього тут ніколи не було (у 1990– х її облаштували у пристосованому приміщенні). Чи про візитівку села—кафе «Шинок», у якому його перший власник журналіст Володимир Шевчук зібрав предмети старовини, а у вітряному млині поруч облаштував музей Першої світової війни. Цього ж разу відрядження було особливим: я мала завдання написати про своє рідне село — яким воно було і є…
Це був той випадок, коли в самої себе могла б взяти інтерв’ю. Адже мої дитинство і юність минули тут. І очима дівчинки легко відтворити незабутні картинки: якою колись була дорога Луцьк — Ковель (така вузенька, в обрамленні каштанів, котрі спиляли, коли дійшло до розширення проїжджої частини), у яких стареньких будинках розташовувалися класи місцевої школи, чи який потужний млин стояв у самому центрі Переспи.
Більше того: якщо, потрапивши з редакційним завданням у якесь село, зазвичай, розпитую людей про його минуле, і вони розповідають, наприклад, де жив пан, чи навіть показують якісь залишки його садиби, то про переспівського поміщика Зубчевського я сама знаю. І не з чуток. Моєю однокласницею була його онука Алла Жмурко. Я часто бувала на хуторі, де вона жила з матір’ю і сім’єю родичів. І там, до речі, вперше побачила патефон, розкішну кришталеву люстру над овальним чорним столом, усівшись біля якого, ми грали в лото (ну хто в Переспі мав ще ті дерев’яні бочечки настільної гри?!). Правда, тоді я не дуже цікавилася історією цього маєтку. Це вже згодом дізналася, що дід моєї однокласниці — царський офіцер Зубчевський — купив тут за Польщі землю і, провівши першу меліорацію на болоті біля річечки Лютиця, відкрив торфовидобувне підприємство.
Найперш зустрілася з переспівським сільським головою Віктором Лук’янчуком. Він і підказав адресу старожила Івана Павлюка, якому в наступному році виповниться 95. І ми вже разом із цим чоловіком згадували, «як–то було колись у Переспі». Бо хоч він і не корінний житель, — у 1948 році перебрався сюди із сусідньої Бортяхівки (раніше це було Невільне), але, як каже сам, «вивівся тут, звідси мати родом, і на кавалєрку сюди ходив, за дружину місцеву дівчину Катерину взяв». І коли зайшла мова про пана Зубчевського, то Іван Нечипорович, розповів, що свого часу, уже, звичайно, за совєтів, на торфовиробництві був бухгалтером.
У чоловіка, незважаючи на такий поважний вік, добра і світла пам’ять. Він цитує вірші, які вивчив ще за Польщі. А тим більш для нього ніби вчорашній день 1970–ті роки, коли тодішній голова колгоспу «Росія» Йосип Василенко взявся за розбудову центру села. Тоді тут виросло ціле містечко — нові Будинок культури, школа, адміністративні будівлі, дитячий садочок… Хорошіла Переспа, одне слово.
Йшлося і про війну, на яку Івана Павлюка забрали в 1944–му. На 3–му Білоруському фронті був він. У званні старшини взводом командував, по німецького «язика» ходив. Війна для нього закінчилася під Полоцьком на території Білорусі — мав декілька поранень, коли «німці закидали гранатами». Заліковував рани в госпіталі аж на Уралі. І досі носить у тілі осколки, «бо вони були в таких місцях, що виймати ніхто з лікарів не ризикнув».
— Я броньований, — каже жартома Іван Нечипорович, — тому й живу так довго…
Того дня, коли ми зустрілися з Павлюком, до нього приїхала дочка Наталія, яка мешкає в Луцьку.
— Ось уже 20 років як мами немає, — розповідала вона, — то ми з сестрою Аллою курсуємо до тата. По можливості налагоджуємо його побут. Та й веселіше йому як хтось є.
Наталія — молодша від мене. Але все одно — з того покоління, яке ходило в дитинстві, юності одними і тими ж стежками. Тож нам було що згадати, вертаючись у минуле більш як на пів століття.
Про сільського голову знає навіть хлопчик із дитсадка: «О, Петлович!»
У паспортах багатьох мешканців Переспи місцем народження значаться Богушівська Мар’янівка, Забара, Линівка, Малинівка, Мирославка, Трилісці. Це тільки ті села, які входять до сільської ради. А побудувалися тут і колишні жителі Духча, Бортяхівки… Звичайно ж, зробили це, щоб було комфортніше жити, — ближче до траси, залізниці. Тим більше — заради дітей вибирали Переспу, бо ж тут і школа середня, і дитячий садочок, і медичний заклад.
Тож корінних жителів у Переспі з роками ставало все менше. Коли про це вже говорити, то й сільський голова Віктор Лук’янчук — теж із приїжджих. Батьки його — з Райміста та Ясенівки Рожищенського району. А він якийсь час жив у Рожищі. Як же сюди потрапив? З цього приводу Віктор Петрович розповів:
— Ми з дружиною шукали ділянку під забудову. У райцентрі було дуже дорого купити її. Почали по селах напитувати уздовж траси Луцьк — Ковель. Так дійшли до Переспи. Поміркували, що тут є все для життя і недалеко від обласного центру, та й купили стареньку хату. Розібрали її і побудувалися.
Це був 2010 рік. Підприємець Віктор Лук’янчук мав свій бізнес. Минув час, і люди знали його уже як хорошого господаря. То ж коли в 2015–му почалася передвиборна кампанія, група старших переспівців, які вболівали за своє село, прийшли до нього і запропонували балотуватися на посаду сільського голови.
— А у мене, — пригадує Віктор Петрович, — все нібито добре було. Мав де заробляти. Та люди так якось настроїли, що подумав і прийняв їх пропозицію. І виграв вибори з перевагою у 100 голосів у найближчого конкурента.
З приходом на посаду сільського голови Віктора Лук’янчука центр Переспи, який був розбудований у 1970-х роках головою колгоспу Йосипом Василенком, нарешті впорядковано.
Тепер у Переспі можна почути від багатьох, що не помилилися у виборі. З приходом на посаду сільського голови Віктора Лук’янчука центр Переспи, який був розбудований у 1970–х роках головою колгоспу Йосипом Василенком, нарешті впорядковано. Все ж потребує догляду — і територія, і самі будівлі, які вже встигли постаріти.
— Коли я йшов на вибори, — каже Віктор Петрович, — то мав програму, у якій передбачалося, що хочу зробити для села. І серед найперших проблем було вуличне освітлення. Я пообіцяв, що люди потемки не будуть ходити, і це виконано. Звичайно, з допомогою підприємців, депутатів, починаючи від районного й обласного рівнів і кінчаючи Верховною Радою. Адже бюджет сільради у нас, м’яко кажучи, не розкішний. Він формується в основному за рахунок земельних податків. Підприємств у нас мало. Але все одно левову частку тягнула сільрада, бо якби не було цієї потуги, то б ніхто не допомагав.
Із сільським головою ми були в дитячому садочку, школі. І коли в дошкільному закладі в одній із груп хлопчик, якому років три, сказав, побачивши нас: «О, Петлович!», то стало зрозуміло, що Віктор Лук’янчук сюди заходить часто. Він — той господар села, який не лише знає проблеми освітніх закладів, а й допомагає їх вирішувати.
Поїздили по заробітках і вирішили, що «досить когось піднімати»
Хоч у Переспі, як мовиться, є все для життя, але не обминула село проблема безробіття. Завдяки хорошому сполученню дехто працевлаштувався у Рожищі, Луцьку, зокрема на заводі «Кромберг енд Шуберт». Але, звичайно, їздять мої земляки і на заробітки за кордон. Я ж, почувши від сільського голови про одноосібника Леоніда Дацюка, який успішно працює вдома, напросилася до цього чоловіка на зустріч. І зустріч була незвичайною. Адже потрапила на обійстя, яке знала з дитинства, — тут жили наші сусіди Локачуки, в яких було чотири доньки і син. Всі діти порозліталися, і коли батьки померли, то хата стояла пусткою. Ось сюди і повернулася онука Локачуків Ірина, коли вийшла заміж. А ось як це було, то вже її чоловік Леонід Дацюк розповідав:
— Я працював у Рожищі на базі «Сортнасіннєовоч», дружина — в музичній школі. Коли ми одружилися, то на весілля Іринині батьки подарували нам бабину хату в Переспі. Сюди ми й приїхали. Затулили газетами вікна і почали обживатися. І далі працювали в Рожищі, ростили двох синів. Та ось моя база розвалилася. Почав їздити, як багато хто, у Польщу, Чехію. Побачивши, як люди хазяйнують, подумав: чого то я буду когось піднімати, коли можна в себе вдома те саме робити? Спеціальність агронома виручила мене. Почали ми з дружиною вирощувати ранню картоплю, розсаду. Поїхали одного дня на базар із продукцією і привезли місячний заробіток. Худобу розводили, молоко продавали. Дивись, назбирали грошей на трактора, потім — на машину…
Сьогодні на тому обійсті, на якому я бувала в дитинстві, звичайно, все змінилося до невпізнання. Стареньку хату молода сім’я облагородила, добудувала. У хазяйстві Дацюків є теплиці, різного птаства стільки, що його важко було порахувати, коли господар сипнув зерна й покликав «на обід». Оскільки одноосібник вирощує картоплю (до речі, торік мав 50 сортів, а в нинішньому — 30), то і склад просторий збудував, аби було де зберігати. Обробляє чоловік 20 гектарів: 2 гектари приватизованої землі, 9 — дала в оренду сільрада, а решта — людські паї. Господарство, як казав Леонід, у нього багатогалузеве, бо не можна однією культурою займатися — це ризик «прогоріти».
Так само починав розживатися із заробітчанства і Петро Приходько — ще один переспівський одноосібник.
— Після армії працював на залізниці, — розповідав він. — Коли ж у нас з дружиною було уже дві доньки (а це ж початок 1990–х!), то треба було думати, як вижити. За цукерки я («Корівка» славнозвісна попитом користувалася) — і до Пітера. З рік так курсував разом із сестрою. Потім на вапнярку влаштувався у Пожарках, а там і господарство своє завів.
Спочатку у Приходьків було 6 корів, а зараз — 10. І ще 24 — молодняка. Сільська рада сіножать дала, тож мають де випасати. Було, що тільки молоко продавали, а потім почали його переробляти і сир, сметану на базар возити. Побачили, що це вигідніше. І вдома, як кажуть чоловік і жінка, можна мати ті самі гроші, що й десь на заробітках за кордоном. Зате не живеш у розлуці, яка часто губить сім’ї.
…Передбачаю, що хтось із моїх земляків подивується, чому це авторка і словом не обмовилася про те, що в Переспі тепер так багато ромів. І справді, їх не можна не помітити, потрапивши в центр села. А якщо вже до статистики звернутися, то із 1090 — загальної кількості зареєстрованих у Переспі жителів — майже 100 ромів. Буває, в сільській раді при вирішенні житлової проблеми, їм пропонують купити хату, яка стоїть пусткою, у Линівці, чи Забарі. Але ні — вони хочуть тільки в Переспі жити. Воно й зрозуміло — це ж як зручно добиратися до Луцька, Ковеля: хочеш їдь автобусом, хочеш — потягом. Чи є проблемою для села те, що тут так багато ромів? Звичайно, є. Але це вже окрема тема.
