УКРАЇНЦІ В ІТАЛІЇ

І на заробітках можна проявити себе гідно, як справжній патріот.

Петро БОЯРЧУК

— У розмові зі мною синьйор Збрана дуже гарно говорив про вас, але обурювався багатьма українськими жінками, котрі, приїхавши до Італії, вносять, за його словами, розлад у тамтешні сім’ї, вступаючи в сексуальні зв’язки зі своїми роботодавцями. Що скажете на це ви?
— Я знаю думку Збрани. Коли сперечаюся з ним, він каже: „Алєся, ти судиш по собі, але ти, мабуть, одна тут така”. Я ж дивлюся на все з іншого боку і маю досить підстав стверджувати: тих, що пустилися берега, серед українок в Італії – меншість, а водночас — значно і значно менше, ніж декому здається. Збрана перебільшує, мабуть, через те, що геть засліпилися любощами з нашими заробітчанками (одна з Херсона, інша із Сум) двоє його друзів. Сумчанку, наприклад, її господар утримує виключно для сексуальної втіхи і платить за це 1100 євро на місяць, що помітно більше, ніж зазвичай платять за догляд старих .
Я не знаю, що говорила вона цьому своєму „роботодавцеві” та про що розповідала своєму чоловікові. Але коли під час відпустки поїхала в Україну, а звідси разом з чоловіком та сином — на курорт в Туреччину, чоловік, нічого начебто не підозрюючи, зателефонував зі Стамбула „роботодавцеві” у Флоренцію, аби подякувати за турботливе ставлення до дружини та високу оцінку її праці. Це „роботодавця” (він теж одружений) чомусь обурило, а для Даніла Збрани стало приводом чергової зі мною дискусії про моральність українських заробітчанок. „А чому би нам, — запитала я його, — не подискутувати про моральність італійських чоловіків? Якщо ваш приятель вирішив купити собі наложницю, то чи не є випадковістю, що стала нею саме українка”.
— Як відреагували італійські наші заробітчанки на відому фразу тодішнього президента України Леоніда Кучми про те, що порядні українські жінки сидять дома, а в закордоння на заробітки поїхали особи специфічної, скажемо так, вдачі?
— Перед мільйонами українських жінок, котрі зараз є в зарубіжжі, Кучма за ці слова мусив би вибачитись. Він навіть не уявляє, якої завдав людям образи, скільки гірких материнських сліз через це пролилося і скільки жіночих прокльонів упало через це на руду його голову! Наша конференція в Римі дала тим словам належну оцінку, прийнявши та надіславши до Києва відповідну резолюцію. Але в Україні, як я розумію, цей факт був замовчений. Зрештою, перш ніж судити українських заробітчанок, якими вони не є, чи не треба поставити перед судом тих, хто на українській руїні нагріб собі нечувані капітали, прирікши суспільство до виживання у злиднях, а багатьох його членів – до заробітчанства в інших державах? Навіть і та сумчанка нічого ні в кого не вкрала, в той час , як у неї можливість жити нормальним життям на своїй землі було відібрано. І не на ній ганьба, якою можна її чорнити, а на декотрих українських політиках та олігархах, що досі сидять не там, де мали б.
— Ви більше від неї отримуєте чи менше?
— Я на свою зарплатню не нарікаю.
— І ніколи не спадало на думку пошукати вигіднішу якусь роботу? Ніхто ніколи її не пропонував?
— Одного разу мене покликало італійське подружжя, котре взяло в Україні на виховання хлопчика. З Кіровограда, з дитячого будинку. Господиня, її Джульєттою звати, стривожилася станом, в якому він потрапив до них, і попросила мене про поміч. Я побачила перед собою до краю стероризоване дитбудинківським нашим побутом дитя з явним відставанням у психічному та фізичному розвитку. Трохи з ним попрацювала, і Джульєтта, побачивши результати, попросила перейти до них. Та я сказала Джульєтті, що з реабілітацією та вихованням хлопчика (його Юрчиком звати) допоможу, але сім’ю Коррадо, котра і мені стала сім’єю, кидати не хочу. Через трохи часу трапилася якась випадкова розмова Джульєтти з Коррадо, і він зовсім несподівано підвищив мені платню, впровадив так звані контрибути (доплату на оздоровлення), потурбувався і про те, аби я краще змогла пізнати Італію.

3. НАРОДНИМ ДИПЛОМАТОМ ЗМУСИЛИ СТАТИ ВИГАДКИ ПРО УКРАЇНУ
— А з чого почалась ваша дипломатична, так би мовити, діяльність?
— З отого додаткового речення, яким відрекомендовував мене синьйор Коррадо своїм друзям. Декотрі на нього не звертали уваги, інші продовжували розмову здебільш такою от фразою: „О, Росія!” І ось тут мене „проривало”. „Не Росія, — заперечувала, — а Україна”. „Але хіба ж Україна, — запитували у відповідь, — не область Росії?” „Так само, — відказувала, — як Італія – область Франції!” Заінтриговані цим порівнянням (тим паче, що Італія була колись під Францією), друзі Коррадо просили розповісти про невідому їм Україну і я розповідала. Історика й філософа за фахом Даніла Збрану ці оповіді спонукали до пошуку якомога ширшої про нашу державу інформації в друкованих джерелах. Одного разу приніс мені з проханням перекласти на італійську український текст. Я переклала. Від грошей, що він запропонував, відмовилася. Сказала, хочу, аби в Італії знали історію України такою, якою вона є насправді, і якщо синьйор Збрана прагне довідатися про мою Батьківщину те, чого тут навіть не чули, готова йому допомагати безплатно.
Збрана так перейнявся українською трагедією та героїкою боротьби українців за державну свою незалежність, що, працюючи над підручником з виховання патріотизму, пригальмував його вихід у світ, допоки не доповнив розділами про Україну та наші визвольні змагання. На шляху професора Збрани до України і постала та найбільша, на мою думку, підлість, яку вчинили під час минулих президентських виборів піарщики Віктора Януковича, запустивши у коловерть політичних дискусій слово “нашизм” явно з тим розрахунком, що у свідомості людській воно неодмінно асоціюватиметься зі словами “фашизм” та “нацизм”. Розрахунок не виправдався в межах України, але таки вдарив по іміджу нашої держави на більших від неї відстанях. От і Даніла Збрану від поїздки в Україну дехто в Італії намагався утримати, лякаючи тим, що у нас – всуціль нацисти. Повернувся ж він з цієї мандрівки таким піднесеним, що не сказати! І першим в нинішньому навчальному році уроком професора Збрани, який викладає в ліцеї в Пізі, був урок української пісні та музики.
— Скажіть, наші заробітчани в Італії ведуть якусь громадсько-політичну діяльність, мають національне культурницьке життя чи нічого, окрім заробітчанства?
— Здається, серед українських періодичних видань газета „Волинь” перша зацікавилася саме такою нашою роботою, хоч вона заслуговує на тему для окремої розмови значно і значно більше, ніж оті солодаві сюжетики, якими наче би хтось намагається підтвердити відомі слова Кучми. Почну з того, що у Флоренції, наприклад, близько трьох років тому греко-католицька громада українських заробітчан утворила свою Свято-Михайлівську церкву, і місцева влада виділила нам для провадження служб Господніх приміщення храму Санта Марії Меджора. Править тут зараз отець Володимир Волошин з Жидачева Львівської області. Почалося ж усе з чистої любові італійки до українця-заробітчанина, які стали тут під вінець. У Римі вже кілька літ видається щомісячний християнський часопис українців в Італії „До світла”, головним редактором якого донедавна був отець Василь Поточняк. Кілька разів друкувалась у цьому журналі (обсяг його – близько 60 сторінок) і я особисто.
Помітною є в колі українських заробітчан в Італії просвітницька та культурницька робота, яка тут щораз більше привертає до нас інтерес як до представників народу і нації з історією, що укладалася тисячоліттями, і культурою, пласт якої в історичному зрізі є одним з наймогутніших. У Флоренції досі пам’ятають вечори творчості нашого великого Кобзаря Тараса Шевченка та композитора Володимира Івасюка, що їх організовувала Ірина Гаталяк з Луцька, котра вже повернулася в Україну. І всі заходи, спрямовані на забезпечення перемоги на минулих президентських виборах в Україні Віктора Ющенка, організовували в Італії не просто українські заробітчани, принижені на своїй Батьківщині тими сюжетиками, що в дійсності торкаються лише якоїсь невеликої частки нашого загалу, а люди, котрі за жодних обставин не забували, ким вони є, і не дають забувати про це іншим.