Євангеліє від святого Матвія на 60 сторінок, за яке вручили знаний сертифікат. Олена вишила майже 89 тисяч літер. Важить воно 9 кг 400 г і зберігається у дерев’яній скрині.
Вишивальниця найбільшої книги в Україні Олена Медведєва: «Я гаптую трьома мовами. Російською не роблю цього принципово!»
Чим більше спілкуюся з обдарованими людьми, тим більше переконуюся, що вони обрані… Бо кожне особливе вміння десь має і ознаки хреста — отого, що у кожного свій. Рівнянка Олена Медведєва винайшла неповторний почерк. Вишивальний. У неї є «Кобзар», Чотириєвангеліє, фоліанти з віршами Івана Франка та Ліни Костенко, а в жовтні жінка виклала у соцмережу фото, де серед осіннього листя вона обіймає вишиті сторінки «Лісової пісні» Лесі Українки — понад 70 полотнинок із поезією, орнаментами й ілюстраціями. Їм ще належить перетворитися на фоліант
Побачити готові книги можна у Рівному — треба зайти у Літературний музей імені Уласа Самчука. Величаві на вигляд і розташовані разом, їх дозволяють брати на руки — навіть не у руки, бо вага їхня сягає до 9 кг і більше. Олена Медведєва дає і погортати — та спочатку простягає рукавички, щоб не бруднити полотняні сторінки. Сама вона багато усміхається, стримана у мові, але щира і промовиста у рухах: у мене досі перед очима її долоні, які пестять недавно вишите про Лукаша і Мавку — навіть руками вона любить ті сторінки-тканинки, а вони, як видалося, теж зігрівають її. Звісно, жінка пам’ятає, за чий твір взялася спершу, до чого перейшла потім, з якими думками заволікала нитку. Каже, що усі фоліанти їй — як діти…
Взятися з голкою за те, до чого нині сідають із клавіатурою, Олені захотілося десь так з десяток років тому. Підштовхнув син Андрій. Він писав казки, а їй захотілося, щоб оповіді оселилися у прекрасних книжках. Жінка спробувала вишивати-писати і зрозуміла, що хрестик «дає» надто великі літери. Вона випробовувала письмо на полотні, одночасно розпитувала про уже придумане іншими людьми — і зрозуміла, що ці терени майже чисті.
Усі фоліанти їй — як діти…
Сьогодні в Олени Медведєвої є патент на авторські вишивані літери технікою «стебнівка» (на великі кирилицею та на польські й англійські). Скільки було випорото-розчарованого — вона не каже, натомість знову вдивляється у створене, усміхається і зауважує, що російською не вишиває принципово. Бо Українка. До кожної нової книги готується довго і ретельно: «Мені важлива кожна дрібничка. Я вивчаю сторінки навіть напам’ять, тому що мені важливо відчути дух самої поезії, дух часу. Обов’язково, якщо є така можливість, я відвідую місця, де ця людина бувала, де вона жила. Скажімо, я поїхала до Колодяжного… І потрапила на свято Різдва. Тоді холодно було, снігу багато, але для мене важливо було побувати в тій місцевості, де жила Леся Українка, подивитися на її кімнату, доторкнутися до речей, яких вона торкалася. Тим більше, що я побачила гольник, вирізаний із дерева горіха, і там було кілька голочок — тож пощастило мені однією з тих голок, що, ймовірно, була в руках Лесі Українки, вишити кілька слів у цій книзі!»
Питаю, чи не болить спина від вишивання. «Чому ж ні, болить. І зап’ястя», — відповідає і знову усміхається. Мовляв, хіба це варте уваги, коли виходить же: «Ти його уявляєш по-одному, а книга настільки самодостатня, що коригує цей процес. Як особистість, як дитина народжується. Я інколи можу назвати себе багатодітною книжною мамою». Їй з названими дітьми непросто. Олена Медведєва каже, що іноді вишивання змушує шукати віддиху у музиці, бо трагічні сторінки дуже пригнічують, як-от Шевченкова «Катерина»: «Маю себе якось відволікати, тому що скільки трагізму… А оскільки я — людина українського духу, не чужинка, я рідна, воно мені болить».
Оленине Євангеліє від св. Матвія 7 листопада офіційно назвали рекордом України як найбільшу рукотворну книгу. Усі релігійні фоліанти зберігаються у дерев’яних скринях. А жінка ж вишиває ще й мініатюрки: знакові Лесині чи Шевченкові фрази у малесенькій книжечці-пташинці вагою всього 90 грамів замовляють у вишивальниці і музеї, і школи, і на подарунок, особливо емігранти.
Як тільки незрячі довідалися, що є вишиваний «Кобзар», — взялися пучками пальців читати опуклі літери «з Шевченка». Вишивка для них була як шрифт Брайля.
Є й історія з «Кобзарем»: коли фоліант був у Музеї друкарства в Острозі, туди саме приїхали актори зі слабким зором та незрячі з фільму «Поводир». Як тільки довідалися, що є вишиваний «Кобзар», — взялися пучками пальців читати опуклі літери «з Шевченка». Вишивка для них була як шрифт Брайля.
Про свої вишиті шедеври і роки Олена каже, що то її розмова з Україною: «Я вважаю себе людиною, яка не просто любить, а хоче послужити своїй землі, своїй державі, своєму народові. То я поєднала і українське слово, і українське мистецтво в одній книзі. І тоді ця гармонія зазвучала якось так по-рідному, тепло».
