Уміти «видихнути»
«Мамо, а можна я не піду в школу? От моїм друзям дозволяють не йти, коли вони дуже–дуже не хочуть, а ти мені ніколи не дозволяєш!» – таку вимогу час від часу озвучує моя школярка–п’ятикласниця. Я, її мама, залишаюся непохитною зі своїм забралом–аргументом: «Але ж ти здорова! У тебе все гаразд, чому ти маєш втрачати можливість здобути знання?»
Катруся – третя дитина, яка чує це від мене. Але вона перша, яку мама запрошує у кафе або пропонує відкласти домашку на пізніше, щоби прогулятися з братиком. Життя підкидає багато чого для роздумів і висновків: не все зіткане з обов’язків і не мусово виконувати їх уже й негайно, якщо все у дитини повстає. Таке буває, коли діймає «текучка» або більш чи менш неприємні події складаються одна до одної, як непотрібні пазли… Зауважити чи розгледіти таке світовідчуття у сина чи доньки – це перший крок, наступний – забарвити навколишнє додатковими подіями, які перемкнуть увагу і покажуть, що не все так кепсько або «ніяк».
Їм – малим – теж треба видихати! Сходити в кіно, пограти в м’яча. Пожити з рідними не тільки побутовим щоденням, а відпочинком або несподіванками. Моя подруга недавно ходила з донькою 9–класницею у її музгурток слухати скрипку, а ще – на манікюр. Для мене це повчально. Доросла і дуже заклопотана жінка «вийняла» себе зі своєї колії, щоб «пожити тільки удвох», удвох озирнутися навколо і розгледіти більше. В українській мові є слова «виднокрай» і «світобачення» – перше стосується того, що можемо зафіксувати зором звичайним, а друге – внутрішнім. Головне для «ока» – уміти читати «знаки». Мова не лише про понурі плечі, сумовитий погляд, характерний змах рукою, що каже про байдужість, довге безцільне лежання, а й про «переддень» такого стану. Батьки це все вміють відчувати, лише за заклопотаністю не звертають на це уваги.
Головне для «ока» – уміти читати «знаки». Мова не лише про понурі плечі, сумовитий погляд, характерний змах рукою, що каже про байдужість, довге безцільне лежання, а й про «переддень» такого стану.
…Тільки недавно у мого найменшенького зникла нова звичка, що народилася з початком відвідування дитсадка: виглядало так, що він вдихав повітря та не міг видихнути. (У садочку дуже стримувався і не плакав.) Я шукала про це в інтернеті, питала у знайомої психотерапевтки… А воно врешті поділося після появи нашої традиції – після садочка ми почали гуляти (збирали каштани, кружляли майданчиками, малий проводив мені екскурсію поміж гірками) – плита, прання, ноутбук лишалися вдома, телефон лежав у глибокій кишені, і ми справді були тільки удвох, уважні одне до одного і при спільній справі. Моє дитя буквально стало нормально вдихати і видихати цей світ. А я, озираючись, дякую теплій осені і ще не знаю якому відчуттю (на жаль, не спеціальному рішенню), що так сталося. Я справді багато читаю літератури про дитячу психологію, і бачу, що ніяка книга не опише до деталей усі можливі симптоми і наслідки, ямки і пагорби виховання. Дуже багато покладено на батьківську інтуїцію, уважність, зацікавленість, любов і… вміння «видихати» самому!
Цікаво, що ви думаєте про ці речі? Пишіть на котрусь з електронок: [email protected] та [email protected].
