Надія та Віталій Федорови тепер почуваються ще ближчими
Подарував дружині… свою нирку. А провели пересадку ковельські лікарі
«Вперше в Україні за трансплантацію взялися в районній лікарні», «МОЗ вітає колектив Ковельського МТМО!», «За останні 20 років таку ліцензію отримав усього один лікувальний заклад» — такими були заголовки публікацій про цю подію, яка, хочеться вірити, матиме успішне продовження
На сеанс гемодіалізу іноді 10 кілометрів ішла пішки
— А з Надією зможемо поспілкуватися? Не виписали, бува, її суперового чоловіка?
Речниця Ковельського МТМО Олена Деркач, яка цими днями не має відбою від журналістів, заспокоює:
— Віталій сказав, що не піде додому, поки стовідсотково не впевниться, що його нирка прижилася. Від дружини він не відходить. Тож зможете побачити обох.
Тут не влаштовують прес-конференцій із лікарями. Просто ведуть нас у відділення гемодіалізу, де найбільш наочно можна відчути гостроту проблеми, до вирішення якої долучилася лікарня.
Ряди ліжок, на яких змучені, стомлені люди, підключені до апаратів штучної нирки. Тут одержують допомогу 40 хворих, які є заручниками діалізу — апаратного очищення крові. Такі відділення нині діють у більшості районних лікарень, щоб пацієнтам було ближче добиратися на життєво необхідну процедуру. Але хворі, у яких відмовили нирки, від держави очікують іншого — розблокування в Україні системи трансплантації органів.
— Надя 6 років була прив’язана до сеансів гемодіалізу. І хоч від нашого села Поромів до Нововолинська, де є таке відділення, недалеко, але життя дружини було мукою. Спочатку їздила двічі на тиждень, потім цього стало мало, кілька разів у важкому стані потрапляла до лікарні. Через день мусила добиратися до штучної нирки. Взимку часом дороги снігом перемете, а вона, хвора, 10 кілометрів ішла пішки, — розповідав трохи згодом Віталій Федоров, гідний чоловічий вчинок якого схвилював усю Україну.
Це той рідкісний випадок, коли подружжя — справді «дві половинки». Нирка Віталія ідеально підходила Надії, лікарі дивувалися такій сумісності. На жаль, для більшості хворих навіть кровні родичі донорами стати не завжди можуть. Люди роками безуспішно чекають на пересадку органа, багатьом діждатися не судилося…
— Я працюю у відділенні 4 роки, за цей час лише трьом нашим пацієнтам трансплантували нирки, двом — у Запоріжжі, одному — у Львові, — каже старша медсестра діалізного відділення Наталія Гупік.
— Коли почув, що у нас, у Ковелі, зробили першу пересадку, то з’явилася надія. Мені потрібна нирка померлої людини, бо родичів, які б могли дати орган, я не маю. В Україні упродовж багатьох літ такі трасплантації проводили рідко, а зібрати гроші на операцію за кордоном не всім вдається. Можливо, згодом і мені зможуть допомогти ковельські лікарі, — почули від ковельчанина Дмитра Ткачука.
«Ще раз переконалася, що Віталій — найрідніша для мене людина»
У Ковельській лікарні порядки, як у європейській клініці. І справа не тільки в сучасному обладнанні, новітніх медичних технологіях, добротних ремонтах корпусів, а в новій філософії у підходах до лікування.
— Ми три роки чекали в черзі на пересадку в Центрі трансплантології у Запоріжжі. Потім стукали у двері інституту в Києві. Скрізь усілякі бюрократичні перепони. А тут усе по іншому: лікарі гарно прийняли, розказали, пояснили, як проходитиме операція. Все було дуже чітко організовано, — розповідає Надія Федорова, симпатична 34-річна жінка, яку ми побачили жвавою і бадьорою.
Для них із чоловіком у реанімації відвели окрему палату. Вони сидять на одному ліжку, взявшись за руки, не лише перед об’єктивами фотокамер. Так ідуть по життю впродовж 16 років, виховують доньку і сина, навпіл ділять горе і радість.
— Усі журналісти цікавляться, чому нирку віддав Віталій, а не хтось із кровних родичів. Але у мене ситуація особлива. Я — прийомна дочка, батьки мої вже немолоді. Вдячна їм, що виростили, заміж віддали, дітей наших доглядали. Знайшла я кілька років тому і рідну матір, яка колись від мене відмовилася. Але на мою долю це ніяк не вплинуло, — зітхає Надія.
Її життєва історія може бути сюжетом для телесеріалу. Ось маленька крихітка заходиться плачем у ліжечку, бо голубити «державних діток» нікому. Потім — болючі уколи, бо у малої хронічний піелонефрит. Не врізалося у пам’ять чотирирічної Надійки, і як її забирали з дитбудинку в село Милятин, що в Іваничівському районі.
— Тільки у 9 класі довідалася, що і я, і молодший брат Михайло — прийомні діти. Люди говорили, але не хотілось вірити. Мама Зіна, правда, якось спитала: «Якби ти знала, що я тобі не рідна, ти б мене покинула?». Я аж заплакала, бо дуже її люблю. Але все ж хотілося побачити ту матір, яка мене народила, спитати, чому відмовилася, — зізнається наша співрозмовниця.
З Віталієм вони познайомилися у Нововолинську, де Надя вчилася на швачку. Заспокоювала хлопця, якому розбила серце інша дівчина, і не зогледілася, як закохалася. Мала 18 років, коли дорослий і самостійний Віталій покликав заміж. Усього 4 місяці знадобилося, аби вони зрозуміли, що це — доля.
— Народилася донечка. Каріні зараз 15. Через 3 роки Надя завагітніла вдруге. І тоді хвороба нирок, яка майже не нагадувала про себе, прокинулася. Ми їздили до Києва в Інститут урології, в обласну лікарню, здавали аналізи, сподівалися, що народиться син — і знову все буде добре, — згадує Віталій.
В одну з таких поїздок до Луцька Надія зайшла у Будинок дитини, щоб знайти адресу біологічної матері. Згодом вдалося її відшукати. Але нічого, крім болю, ця зустріч не принесла. Аби ні в кого не було сумнівів, зробили аналіз ДНК, який підтвердив, що вони — матір і донька. Та любові й тепла це не додало. З гіркотою у голосі Надія каже:
— Досі не бачила своїх брата і сестру по матері. Та й сама вона хіба що передавала якісь гостинці моїм дітям. Коли син Богданчик підріс, я хотіла влаштуватися на роботу, та аналізи були дуже погані. Лікарі сказали, що мої нирки майже не працюють, і скерували на діаліз. І тоді я дізналася: єдиний порятунок для мене — пересадка. Ні на чию допомогу не могла сподіватися, тільки на свого чоловіка. І коли його першого взяли на операційний стіл, я молилася, щоб усе було добре.
— А я ще раз переконалася, що чоловік — найрідніша для мене людина. Ну а першою, кому зателефонувала з лікарні, була моя прийомна мама Зіна Пальчук, — усміхається Надія.
— Я не міг не віддати їй нирку, боявся тільки одного: а раптом не підійде! Так, тепер у нас обох — інвалідність, Надя мусить приймати ліки, щоб не було відторгнення, але сподіваюся, вона почуватиметься краще, — скромно каже Віталій.
— А я ще раз переконалася, що чоловік — найрідніша для мене людина. Ну а першою, кому зателефонувала з лікарні, була моя прийомна мама Зіна Пальчук, — усміхається Надія.
У планах — трансплантація печінки
Головний лікар Ковельського МТМО Олег Самчук вірить, що ця галузь медицини в Україні, яка є батьківщиною трансплантології, неминуче активно розвиватиметься. Тисячі хворих (наводять цифри від 3 до 5 тисяч) потребують пересадки органів, щодня помирає до 9 людей, які її не дочекалися. Задля їхнього порятунку керівник медичного закладу і клопотався про ліцензію, відряджав на стажування лікарів, вирішував непрості організаційні питання.
— Сама операція — технічно не складна, проводимо й значно серйозніші хірургічні втручання. А от підготовка до пересадки — це 6 місяців надзвичайно великої злагодженої командної роботи урологів, анестезіологів, хірургів, трансплант-координатора та юристів. Далі все залежить від догляду, правильного виходжування пацієнтки. Ну а ми ставимо за мету провести найближчим часом трасплантацію печінки. Хочеться також допомагати дітям, які потребують пересадки нирок, — поділився планами Олег Самчук.
Впало у вічі, що тут роблять ставку на молодих лікарів. Завідувачу урологічного відділення Максимові Овечку, одному з команди ковельських трансплантологів, усього 25 років. Залишився у колективі після інтернатури, каже, сподобалася оптимістична атмосфера у колективі й можливість постійно професійно вдосконалюватися. Готуючись до цієї операції, лікарі їздили за досвідом до Львова, Києва, у Білорусь і Польщу.
Після спілкування з такими ентузіастами віриться, що крига в українській трансплантології таки скресне. Є необхідна законодавча база, є заклади, які хочуть і можуть проводити пересадку органів. Причому, це було б у кілька разів дешевше, аніж відряджати таких хворих за кордон.
— Головне, щоб в Україні створили бази даних, реєстри донорів і реципієнтів, діяв зв’язок між лікарнями, які можуть діагностувати смерть мозку у хворих і мають право на забір органів. Щодня трапляються ДТП, важкі інсульти, травми, коли медицина безсила допомогти, але такі пацієнти можуть дати шанс на життя іншим. Тому й важливо, щоб наш лікувальний заклад був готовий стати ланкою загальної системи, — наголошує керівник Ковельського МТМО.
