Про своє поранення Максим не зізнався рідним, але мамине серце відчуло, що з сином біда.
Ордена «За мужність» боягузам не дають!
23–річний Максим Конопський (на фото) — студент Нововолинського навчально–наукового інституту економіки та менеджменту Тернопільського національного економічного університету. Ще нещодавно цей юнак тримав у руках автомат. Сьогодні він — справжній Герой
–Максиме, пригадуєш, коли отримав повістку?
— Я сам попросився на службу в Збройні сили України. Добровольцем–контрактником пройшов тримісячну підготовку у складі
14–ї ОМБР на Яворівському полігоні. Моя військова спеціальність — водій–механік бронетранспортера, бойової розвідувальної машини. Але на війні доводилося водити багато техніки. Все це відбувалося минулого року. А вже наприкінці літа я був у зоні ООС на межі сіл Катеринівка, Золоте, яких сьогодні часто згадують у засобах масової інформації, бо саме там відбулося розведення військ.
— Страшно було, коли йшов на передову?
— Якби сказав «ні», то був би нещирий. Мимоволі сам себе накручуєш за кілька днів перед прибуттям на фронт. А коли вже опиняєшся в епіцентрі подій, ситуацію оцінюєш по–іншому. Одна з них залишиться пам’ятною на все життя.
…Це трапилося вранішньої пори. Ми з бойовими побратимами чергували на блокпостах. Під час однієї з перезмінок сепаратисти відкрили провокаційний обстріл. Діючи відповідно до інструкцій, бійці дали належну відсіч ворогам. Вогнем із БТРа вони заставили бойовиків припинити обстріли нашої території. До речі, про це повідомляли всі центральні телеканали. Серед трьох поранених опинився і я. Наскільки міг, спочатку все приховував від рідних.
І все ж таки мама відчула, її стривожений телефонний дзвінок наздогнав сина–солдата в госпіталі Сєвєродонецька… А згодом Максима «знайшов» орден «За мужність».
А вже наприкінці літа я був у зоні ООС на межі сіл Катеринівка, Золоте, яких сьогодні часто згадують у засобах масової інформації, бо саме там відбулося розведення військ.
Наш герой — із працьовитої сім’ї. Тато, Сергій Васильович, — шахтар, мама, Руслана Володимирівна, — підприємець, середній брат Богдан здобуває фах слідчого в одному з вишів МВС у Дніпрі, найменший Дмитро — учень школи № 4 імені Тараса Шевченка, яку закінчив і юнак.
— Максиме, а як сприйняли батьки, родичі, друзі твоє добровільне рішення йти на фронт?
— З розумінням, бо відчув моральну підтримку. Під час служби фактично щодня спілкувався з батьками, братами, друзями. У зоні бойових дій, із врахуванням відпусток я пробув більше пів року. Там знайшов багатьох справжніх друзів, бойових побратимів, чимало їх із Нововолинська та округи. Досі підтримуємо тісні зв’язки.
— А чи знають однокурсники твою бойову біографію? Як ставляться вони до тебе?
Юнак усміхається, ніяковіючи:
— Знають, постійно відчуваю їхнє особливе ставлення до себе, хоча загалом я такий, як і вони всі: тішуся життям, погодою, відвідую пари, стараюся опановувати і виконувати всі завдання.
Як зізнався Максим, вільний час віддає навчанню. Коли випадає хвилина, щоб подумати про дозвілля, відразу перед очима постає війна.
— Знаєте, — продовжує юнак, — напевно, через пів року щось зміню у своєму житті. Скажу відверто: армія притягує. І навіть якщо й закінчиться війна (про що всі ми мріємо), продовжу контракт.
А ми ж дякуємо тобі, юний захиснику нашої Батьківщини, і низько вклоняємося тисячам таких патріотів, як ти!
