Немає у нас класу власників фабрик-заводів — ​не буде, видно, й класу фермерів

Чим переймався і з чого дивувався останнім часом заступник головного редактора «Газети Волинь» Сергій НАУМУК 

…«земельним» спринтом

Продаж земель сільськогосподарського призначення недарма називають останньою великою приватизацією. Бо, з одного боку, до продажу готують чималий шмат власності, а з іншого — ​після цього масово приватизовувати вже буде нічого.

Принципово проти ринку землі ніхто з аграріїв не заперечує. Усі розуміють, що кращого за ринкові відносини ніхто не придумав. Та є багато «але», які й викликають чимало заперечень. Хоча нинішня влада, схоже, з аналітикою не дружить. Або магічна цифра «73 відсотки» зеленою пеленою застилає очі. Або ж нардепи нічого не значать.

— Очевидно, ці люди не задумуються, що буде завтра. Парламентарі просто не є самостійними, — ​зазначив заступник голови Асоціації фермерів і приватних землевласників Волинської області Олег Галасун. — ​Серед «слуг народу» я не бачу особистостей, і це мене не задовольняє. Скажімо, наші волинські мажоритарники можуть подобатися чи не подобатися, але не можна заперечити, що кожен із них — ​особистість, і зрозуміло, хто вони і що вони. А «Слуга народу» — ​безлика маса. А значить, нею хтось керує . Не буває, щоб маса була сама по собі».

Держава мала би подбати, що вона хоче бачити через 10–15 років: села з фермерами чи, за влучним висловом уже згаданого Олега Галасуна, аграрну пустелю.

З приходом до влади «cлуги народу» одразу взяли курс на впровадження ринку землі. Аргументів у «зелених» адептів негайного розпродажу українських чорноземів — ​вагон та ще візочок. Мовляв, це дасть миттєвий приплив фінансів і позитивно позначиться на економіці. Пайовики зможуть керувати своєю власністю. Фермери отримають дешеві кредити. Прийдуть добросердні «грошові мішки», які тільки й мріють підняти Україну. І буде нам щастя.

Як не дивно, дехто ще й вірить такій балаканині. Попри те, що просто у всіх на очах уже є чудовий приклад іншої великої приватизації. Яка не принесла ані багатств, ані створення класу власників (чесно кажучи, таки створила, але їх геть небагато, і називають їх зазвичай олігархами). Кажу про ваучерну приватизацію 1990-х. Тоді теж кожен нібито став співвласником промислових активів, але за якийсь час реальними господарями виявилися ахметови, пінчуки та коломойські. А збіднілий люд масово продавав свої ваучери за копійки. Бо ні роз’яснити громадянам, як правильно діяти, ані унеможливити скупку привабливих підприємств держава не могла, точніше — ​не хотіла.

А нині наші громадяни (я про тих сільських пайовиків чи їхніх нащадків, про яких так печуться «слуги») настільки забезпечені, щоб не продавати землю? Чи настільки свідомі, щоб не збувати її заїжджим емісарам? Зовсім ні. Тут уже держава мала би подбати, що вона хоче бачити через 10–15 років: села з фермерами чи, за влучним висловом уже згаданого Олега Галасуна, аграрну пустелю, де поля будуть оброблені, але без людей.

Судячи з балаканини, народ утішають першою картинкою (бо ж голоси на виборах тра), але реально впроваджують іншу. І поки ніхто не спохопився, поспішають усе робити в режимі спринту.

…незатребуваністю археологів

Цьогорічний археологічний сезон давно закінчився. Можна підбивати підсумки. Отож, на Волині знайдено… А власне, і підбивати нема чого. Минулого року в нашому краї відбулася лише одна гідроекспедиція. Під час її роботи було знайдено керамічні уламки та цілу посудину епохи зарубинецької культури (кінець III ст. до н. е. — II ст. н. е.).

На конференції науковці наголошували на чималих перспективах дослідження русла річки Стир. Цьогоріч вивчали вал окольного замку біля Литовежа Іваничівського району. Тож протягом двох років було по одній експедиції.

Тим часом упродовж сезону волинські археологи були задіяні на Полтавщині та Львівщині під час рятувальних розкопок. На жаль, останні вже значно поширеніші за планові наукові пошуки. В окремих випадках організовують розвідки за грантові кошти іноземців, коли копають разом, наприклад, із німцями, а фінансує усе німецька сторона.

Власне, про проблему сучасної археології вже не раз доводилося писати. Бо говорити про любов до історії та бережливе ставлення до минулого — ​це ніби правило доброго тону. А от коли доходить до фінансування науки (йдеться про археологію), то вся любов та ставлення трансформується в нулі. А навіть якщо хтось і захотів би здобути цю спеціальність, то де працювати такому фахівцеві? Навчальний заклад, музей, державна установа? Усе підходить, але якщо науковець регулярно не братиме участі в розкопках, то перетвориться на кабінетного вченого. Це — ​хрест на фахівцеві. А експедицій, як уже говорили, небагато.

Тим часом у Європі, куди ми також нібито йдемо, ставлення до цієї царини зовсім інше. Нещодавно натрапив на оголошення про роботу для архео-

логів за кордоном. За семигодинний робочий день пропонують 1,5 тисячі євро зарплатні, безкоштовні сніданки та обіди. А у нас навіть на прості розвідки немає грошей. От і відстаємо. А хто копає, той і інтерпретує минуле. Про зв’язок із майбутнім і так усі знають.

…роздвоєною реальністю Зеленського

Думаю, про що писати, і тим часом клацаю каналами телевізора. Проминаю «1+1» (не мій канал), але через дві кнопки повертаю назад: на екрані знайоме обличчя. З ким це там наш гарант? Володимир Зеленський на каналі Коломойського не як Президент України, а як актор якогось фільму. Але хоч-не-хоч дивлюся: все-таки перша особа держави. Блін, я все розумію: сучасне життя, зміна професії, Європа, заяложені 73 відсотки, але ж якось незвично (може, ще звикнемо?) бачити очільника країни, який метає на підлогу тарілки та видає істини на кшталт: «10 років я мовчав і нарешті сказав правду».

Ага, як у фільмі, то видав правду, а нині лише постановочні інтерв’ю видає. Але, можливо, через 10 років мовчання правду скаже не лише герой фільму?

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.