Жахіття, які довелося пережити, досі відгукуються диким болем у його душі.
«…Був наказ знищити будь-яку колону, що йтиме з Іловайська…»
Іловайськ — це трагічна сторінка жахливої братовбивчої війни. Дорогою болю разом із побратимами пройшов і лише дивом вижив у тому пеклі ківерчанин, боєць роти «Світязь» Андрій Квач. Він був там тоді, коли російські військові знищили колону українських військ, що рухалась «зеленим коридором», виходячи з оточення у серпні 2014-го. Ці події були названі «Іловайським котлом»
Добровольцем записався на фронт — і став «Дєріком»
Андрій Квач має два десятиліття педагогічного стажу: у школі села Прилуцьке (із них три — на посаді директора) та в Ківерцівському медичному коледжі, де 6 років викладав англійську та німецьку мови. Але коли над Україною нависла загроза, записався добровольцем у роту «Світязь». Над позивним довго не мудрували: директор школи відповідно став зватися «Дєрік».
Про мужність, відвагу і самопожертву заради побратимів творча група НТК України «Волинська регіональна дирекція» створила фільм «Світязь: дорога болю і слави». У ньому є й спогади Андрія Квача: про вихід з Іловайська, втрату побратимів, котрі за декілька місяців війни стали найдорожчими людьми.
— За офіційними даними, в «Іловайському котлі» загинуло 366 бійців. Понад 800 досі залишаються зниклими безвісти. Ми допомагаємо рідним знайти хоча б тіла хлопців, котрі були поховані як невідомі солдати, — розповідає ківерчанин.
Виходу з Іловайська передував тиждень важких боїв. Під час руху їхньої колони поранений Андрій Квач потрапив у полон.
Він пригадує, що виходу з Іловайська передував тиждень важких боїв. Під час руху їхньої колони поранений Андрій Квач потрапив у полон. Жахіття, які довелося пережити, перебуваючи там, досі відгукуються диким болем у його душі. У полоні, коли поранених після розстрілу колони біля села Новокатеринівка позвозили до росіян на Чорну гору, де була їхня бойова позиція, Андрій запитав у російського майора: «Чому розстрілювали колону? Ви ж бачили, що ми йшли, не стріляючи, майже у цивільній побудові. Гармати були зачохлені, на декотрих автомобілях — білі прапори із червоними хрестами»… Відповідь майора вразила: «Я выполнил свою работу. Я военный. У меня был приказ уничтожить вашу колонну. Почему вы так долго не выходили с Иловайска? Мы окопались и трое суток вас ждали. Пока ждали, расстреляли две гражданские колонны. Двое суток хоронили стариков, детей и женщин. Это — война!»
Не повернулися живими з того пекла, яке влаштували російські війська на День незалежності України 24—29 серпня, сім бійців–волинян роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь»: Олександр Сацюк, Сергій Помінкевич, Олександр Сивий, Віктор Шолуха, Мирослав Столярчук, Володимир Іщук, Максим Ляшук — люди різних професій, усі добровольці. То глибокий біль і невимовний сум, що не дають можливості залишатися байдужим у непростий час війни. Тому висока громадянська позиція й тепер є визначальною для побратимів, які вижили.
«Діти повинні бачити живих свідків цієї війни і чути наші історії»
Андрій Квач пригадує інші вражаючі епізоди:
— Пряме попадання міни в бліндаж. «200–ті» чи «300–ті» є? Ні, на щастя, це був сусідній бліндаж — не там, де ми ночували, а де зберігалися продукти. Побратими сказали: не так шкода тих продуктів, речей, як дитячих малюнків зі словами побажань. Адже ними був обклеєний увесь бліндаж. Не повірите — хлопці стояли і плакали, що все згоріло. Продукти привезуть волонтери, коли подзвонимо, що треба. А от малюнків не повернеш. Починаємо згадувати, з якої школи, від яких діток вони були. Чому не сфотографували? Весь ранок мова між хлопцями була лише про це.
Нині Андрій і сам серед волонтерів:
— 5 років війни. І 5 років потужної народної підтримки. Не в матеріальних благах щастя. Захисники відчувають щирість людську через таке єднання навколо волонтерів. Може, хтось там щось і говорить — Бог їм суддя… Треба їхати, допомагати, бо на передовій наші хлопці й дівчата — захисники України!
Коли була біда в мене, після розстрілу Іловайська, допомагали волонтери. Сім’я не знала, що зі мною, не виходив на зв’язок… Дружина набрала телефоном кого знала — Сергій Гетманчук із друзями майже добу були у мене вдома. Світлана до цього часу каже: якби не хлопці, не знаю, що було б… Вони до штабу АТО додзвонилися, до СБУ, всіх підняли на ноги. Дякувати Богу, я повернувся живий. Потім як міг допомагав, з волонтерами їздив до наших хлопців. Ми віримо, що Україна буде вільна і незалежна. Бо всі ці жертви не марні. Не може воно просто так минути безславно й забутися. Для того ми, напевно, й вижили.
— Мої побратими часом кажуть, що ми не можемо йти до діток, ну що ти їм, маленьким, розкажеш про війну?.. — розмірковує Андрій Квач. — Так, важко, але треба йти і розповідати. Діти повинні бачити живих свідків цієї війни і чути наші історії. Звичайно, всю правду ми їм не розкажемо, бо це жахливо, але виховувати патріотів треба. Розповідати, що хлопці й дівчата йшли захищати нашу землю — Україну! І волонтери всі допомагали. Якраз спільними зусиллями вдалося дуже багато території відвоювати в 2014—2015 роках… На жаль, війна не закінчилася і далі маємо великі жертви. Щоразу чуємо повідомлення про загиблих. Відповідно ті, хто вижив, мусять виконати свою місію. Важко йти на війну. Ще важче — до поранених, до діток, до хворих. Але Господь не просто так направляє людей по цьому шляху, і відповідно кожен робить те, що може.
Мене тепер запитують: чого ти так часто згадуєш Бога? А тому, що бачив війну і пережив надто складні моменти, ховав молодих хлопців, які ще могли б жити. В Іловайську із 31–го в роті ми втратили сімох. Наймолодшому було лише 20 років, а найстаршому — 40, більшість мали діток, сім’ї. Щороку допомагаємо їм. Знаєте, хоронити було важко. Тепер ще важче їхати до молодих вдів, матерів, які не побачать більше своїх рідних. Чужа мама тебе обнімає і каже: «О, наші хлопці — мої сини приїхали…». І просить не забувати: «Приїжджайте. Радію кожній зустрічі, кожному моменту». Але дуже нелегко дивитися їм в очі… n
