Цією парою неможливо не захоплюватися, а знаючи їхню силу волі — то й поготів
На операційному столі дав чесне чоловіче, що потанцює з мамою вальс
…І таки виконав обіцянку, попри ДЦП. 18 років родина Сашка Ситаря з Луцька воює з діагнозом «дитячий церебральний параліч». Радість від народження первістка спочатку затьмарив смуток, але завдяки вірі й надії Бог наповнив цей дім любов’ю…
«Просто вірте у своїх дітей»
Минулого року на «Осінньому балу», який організовують для людей з інвалідністю, Сашко з мамою спостерігали, як танцюють і не соромляться своїх емоцій їхні друзі із категорії «особливі». Як же чудово — повірити в себе, бути собою, надихати інших! Тоді вони були глядачами, а цьогоріч — танцювали разом! І їхня пара притягала до себе захоплені погляди: галантний чорнявий юнак і красива леді в розкішній червоній сукні — син і мама — усміхаються одне одному. А скільки пережито болю…
Той час, коли народила первістка й дізналася діагноз, Наталка згадує як найстрашніший. Зараз це називають «післяпологова депресія», а тоді вона не знала, що відбувається. Гіпоксія мозку при пологах стала причиною того, що Наталка цілий рік навіть тексту не могла прочитати, а синові не ставили точного діагнозу — то затримка розвитку, то фізичного розвитку, а коли поставили дитячий церебральний параліч (ДЦП) — цілий рік ці три літери відмовлялася приймати.
Сьогодні Наталка каже таким мамам: «Не бійтеся прийняти ДЦП, бо це не вирок, а діагноз, над яким необхідно працювати. І не треба жаліти ні себе, ні дитини. Я сердилася, коли, співчуваючи, мені говорили, що нічого не допоможе і не варто лікувати. Не буває однакових діагнозів, потрібно пробувати. Чотири роки працювали із Сашком на результат, а його не було. Повний нуль! Але ми не здавалися, і одного прекрасного дня син нарешті підняв голову, став на ноги — процес пішов і з’явився стимул рухатися далі, робити операцію. Нам щастило на людей, на лікарів. Із 5 літ проходимо через неймовірно складні операції. Після однієї такої син кричав, як звір. Лікар пояснював, що м’язи тягнуться, а судини, нерви — ні, тому так боляче. Київ став для Сашка найстрашнішим місцем на землі. Але якби ми через це не пройшли, він узагалі б не ходив. Після кожного втручання — повна атрофія м’язів, щоразу треба вчитися ходити заново. На лікування йшли величезні суми, де й бралися… Але треба вірити у своїх дітей, просто вірити. Я тепер можу мотивувати мам, бо в їхньому страшному часі побувала, а вони мають вірити мені, бо ще в моєму теперішньому не були, але якщо витрачати час на депресії й істерики, то його просто втратите. Все можна повернути, а час — ні. Тому не розпорошуйтеся на сльози, нерви, плітки — беріть дитину і йдіть вперед».
Саша займався ритмікою в навчально–реабілітаційному центрі з викладачем Лілією Шевчук для рухливості суглобів, але три роки тому після останньої операції категорично відмовився танцювати. Фізичний біль, який довелося терпіти в період післяопераційної реабілітації, загнав його в депресивний стан. Він твердив, що вже ніколи не встане і ходити не буде. І тоді мама змусила його дати обіцянку: чесне чоловіче слово, що потанцює з нею.
— На тобі була така шикарна червона сукня і діадема, як у королеви! — згадую.
— О, так! Плаття мені шили студентки 12–го училища — царство доброти! У мене вдома одні хлопці, а там — стільки усміхнених дівчат, і всюди шпильки, шпульки, тканини… Вони пообшивали усіх мам і учасниць балу…
«Допомогла синові — знає, як допомогти іншим»
За першою освітою Наталка — економіст, а Сашко змусив її вивчати людину, реабілітацію, масаж. Залишала сина на бабусю, їхала в інший кінець міста, в інститут «Україна», здобула спеціальність логопеда–олігофренопедагога у Кам’янці–Подільському. Тепер іншим діткам допомагає розмовляти.
— Мовлення не зрушиться, коли немає нормальної роботи тіла — це взаємопов’язано, — переконана Наталя. — Бачу, як дитина стоїть, як руку піднімає. Попрацювавши з тілом, пальчиками, лише тоді можна братися до язичка. Що складніше — то моє.
А її 18–літній Сашко цьогоріч закінчує школу і в санаторії «Дачному» завершує лікування. Наталя впевнена, що саме там вони здобули найкращі результати з реабілітації. І ще один нюанс. Коли Саші було 2 роки, лікарі сказали, що прогресу не буде, якщо не з’явиться в сім’ї ще одна дитина. Коли борешся з ДЦП, важко відважитися на ще одну вагітність. Але якось почула думку, що бомба в ту ж воронку двічі не влучає — і якщо проблема не в генах, народиться здорова дитина.
— Коли з’явився Богдан, принесла його з пологового й накрила Сашковою ковдрою. І він якось добрався і стягнув ковдрочку, тоді я зрозуміла значення другої дитини. Саша розвивався завдяки Богданові, вимагав уваги, відстоював своє. Проявлялися емоції, суперництво.
Все можна повернути, а час — ні. Тому не розпорошуйтеся — беріть дитину і йдіть вперед.
— І тобі потрібно було мати стальну волю. Ти була жорсткою мамою?
— Мені казали спеціалісти, що особливих дітей треба шкодувати, коли вони сплять. Мають бути незмінні чіткі правила, і я їх дотримувалася.
— Як це сприйняли тато і бабуся?
— Казали, що я надто строга, хоч і знали, що я гірше не хочу. Бабуся Євгенія Петрівна два роки щодня з Сашком у школу ходила — вона велика молодчина. І тато в нас добряк, намагається все вирішити лагідно, а я — ураган, — усміхається Наталя.
Їхній третій, найменшенький, з’явився саме тоді, коли вона втомилася від боротьби і просто тішилася материнством.
— Хочу попросити усіх мам не повторювати моєї помилки, — каже Наталка. — Діти родяться не для чогось і не для когось. Я вважала, що народила Богдана, щоб він допомагав Саші — це егоїстично, адже діти просто приходять у цей світ і нікому нічого не винні. У вихованні найменшого я виключила всілякі привілеї. Якщо старший брат насварив — значить, є за що.
Наталка розповідає, що підлітки із ДЦП дорослішають набагато раніше і складніше. А кохання творить з ними чудеса. Якщо мама не може змусити спину випрямити, то любов спонукає до цього без нагадувань.
За Ситарями приємно спостерігати. Серед чотирьох чоловіків мама Наталя — королева. Помітно, що сини пишаються нею. Ніхто не може дати стільки віри дітям, як мама, колись повіривши у їхні сили.
