Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але часто повторював: «Я — українець»
«Подзвоню пізніше. Люблю вас… Стьопчик». Тепер він завжди номер «ОДИН»
Шістнадцятирічного голкіпера вбили за шарфик «Карпати» і синьо–жовту стрічку
Це останнє sms, яке отримали від сина Віктор та Сталіна Чубенки. Бойовики так званої ДНР схопили в окупованому Донецьку школяра, який повертався через захоплене місто в рідний Краматорськ. Вони вивезли його в селище Горбачево-Михайлівка, де після тортур розстріляли.
Стьопа — хлопчик із золотим волоссям і доброю душею. У його кімнаті й досі висить фанатська символіка та м’ячі, синя футболка ФК «Авангард» з іменем Степана і номером «один», який назавжди закріпили за ним. Голкіпера місцевої футбольної команди бойовики батальйону «Керч» жорстоко вбили ще в липні 2014–го, але тіло хлопця знайшли лише восени
«Я на своїй землі, мам!»
Шкільна викладачка російської мови та літератури Сталіна Чубенко особисто шукала сина, їздила на окуповану територію і була при ексгумації. Вона зробила неможливе: дізналася імена тих, хто так жорстоко познущався зі Степана. Його відкопали із розстрільної ями біля берега річки в селищі Горбачево-Михайлівка. І вона з чоловіком везла свого хлопчика додому, в Краматорськ. У чорному пластиковому мішку, через блокпости…
—Коли він просився до друга в Київ, я не відпускала, — розповідає мама. — Але вони нас із чоловіком вмовили. Уявляєте, у рідному місті під час окупації 16–річний хлопець ходив у кофті з написом «Слава Україні!» на прогулянки, відповідаючи на наші побоювання: «Я на своїй землі, мам!» Коли Краматорськ звільнили, ми просили його повернутися. Стьопа взяв квитки через Донецьк, а не Харків, але нам про це не сказав. Там, у Донецьку, його «взяли» прямо на вокзалі. За шарфик «Карпати» і синьо–жовту стрічку.
Степан Чубенко поспішав жити. У свої шістнадцять хлопець, здається, встигав усе: грав у футбол та КВК, відвідував театральний гурток, займався греко–римською боротьбою, навчався в школі, підтримував місцевий дитячий будинок «Антошка». Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але часто повторював: «Я — українець». Під час обстрілу допомагав спускатися у сховище літнім людям. Це Стьопчик зняв із міської площі прапор «ДНР». Разом із друзями пробирався до військових на блокпости, щоб принести їм воду і їжу.
«У мене зникла неповнолітня дитина…»
24 липня 2014 року батькам зателефонували і сказали, що Стьопу заарештували в «ДНР», і вони поїхали за ним у Донецьк.
— Стьопкин телефон більше не відповідав, — каже Сталіна Чубенко. — Пізніше пролунав дзвінок: «Ваш син затриманий». Увечері я все ж додзвонилася за цим номером. На тому кінці почула п’яні голоси: «Мать звонит!» — «Кого? Правосека? Скажи, что сбежал при минометном обстреле…» Думаю: як утік? Ви ж говорили, що він у вас під арештом…
Під захопленою будівлею СБУ в Донецьку людно. Кожен шукав свого. При мені винесли великий зошит — на трьох сторінках прізвища людей, які в підвалах. «Тут мій син, неповнолітній», — кажу їм. «Запам’ятайте, Горбачево–Михайлівка, «Керч», — чую у відповідь.
Всього вистрілили п’ять разів. У голову. Перед тим, як стріляти, обличчя закрили футболкою — мабуть, не могли дивитися йому в очі.
Стою під Донецькою обладміністрацією і дивлюся: як тільки заворушиться охорона — значить, хтось важливий їде. Просто підходжу, не боячись зброї, яку вони там наставляють, і швидко–швидко починаю говорити: «У мене зникла неповнолітня дитина…» В Антюфєєва, російського «генерала», зв’язки зі Стрєлковим були. Я пробилася до нього і розповіла історію Стьопи. Мій лист передали начальникові військової поліції «ДНР» Аносову. Він подзвонив — ми зустрілися. На той момент не було вже Стьопки, але Нос сказав: «Я поеду завтра в Горбачево–Михайловку и его привезу».
Того вечора приїхав мій чоловік, і ми перший раз нормально поїли за всі ці дні. Біля «Донбас Арени». Ми так раділи: зібрали речі Стьопі, щоб перевдягнувся. У мене було відчуття, що в цього Аносова німб над головою — ніби він Господь Бог і сьогодні поверне нам нашу дитину. Наступного дня він нас приголомшив: «Нет вашего сына там, нет! Он сбежал при обстреле».
До Горбачево–Михайлівки, як виявилося, — 40 хвилин їзди громадським транспортом із Будьонівки. Це була вже зона бойових дій. Батьки шукали хлопчика по підвалах, думали, що вони його просто побили і приховують. Десь через півтора місяця пошуків один із найманців, свідок трагедії, вирішив очистити совість і добровільно зізнався: «Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло, не скажу — цього просто ніхто не знає».
— О шостій підйом — об одинадцятій поверталися, — згадує Сталіна Чубенко. — З чоловіком ми проводили своє розслідування. Коли йшли, писали записку, куди прямуємо, наші номери мобільних телефонів залишали. Кому повідомити, якщо не повернемося.
Після того, як бойовики «ДНР» проговорилися, батьки Степана в буквальному сенсі перерили все навколо злощасного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі бойовики — восени один із них все ж таки погодився показати, де його товариші зробили поховання.
— Вони не хотіли брати мене на ексгумацію, — каже Сталіна. — Говорили, потім приїдете — на опізнання. Я вирішила, що точно буду там. Попросили, щоб на дорозі стояла. Вони вели відеозйомку. Казали: «Згодом підійдете». Крім слідчих, були і російські військові. Тоді я подумала: «Дивіться, до чого це призвело! Ви мене — громадянку Росії — приїхали захищати… Поки ви не прийшли, у мене був син…»
«Я дивилася — і не могла повірити, що це він…»
6 листопада батьки забрали Стьопу Чубенка. Перед тим у Краматорську прийшли в похоронну компанію вибирати труну. Сказали, що за дитиною потрібно їхати в Донецьк. Хлопці погодилися. Їхні сім’ї так і не знали, куди вони вирушили. У морзі лікарні Калініна матері сказали: «Ви, звичайно, можете подивитися, це ваше право, але ми б вам не радили. Нехай він у вас залишиться в пам’яті таким, яким був».
— Степана дуже жорстоко вбили, — каже мати. — Він точно не міг заслужити таке: руки замотані за спиною скотчем, вибиті зуби, множинні каліцтва і кульові поранення… Всього вистрілили п’ять разів. У голову. Перед тим, як стріляти, обличчя закрили футболкою — мабуть, не могли дивитися йому в очі. А ще зняли кросівки — потім ми помітили їх на фотографії одного з уже вбитих бойовиків.
Труну вибрали синю із блискучими жовтими вставками.
— Нічого, що ми з такою труною їдемо через блокпости? — запитую у хлопців. Кажуть: «Нічого…»
На блокпостах — і на наших, і на їхніх — черги. Я одразу виходжу і кажу: «Везу сина». Нас пропускають. Убивці відкупилися. Ціною Стьопчиного життя батальйон «Керч», на рахунку якого безліч тяжких злочинів, розформували. У мене була очна ставка з одним зі свідків. Він попросив вибачення, що не втрутився і не врятував Степана, а ще сказав: «Ваш хлопець дуже добре тримався. Він не плакав і не просив про помилування». Цей чоловік знав лише позивні: Керч, Жора та Буба. Всі троє — бійці батальйону «Керч».
«Дарую цю книгу всім охочим. Щоб пам’ятали його…»
Справжні імена тих, хто стріляв у сина, встановили самі батьки — моніторили ЗМІ бойовиків, відстежували соцмережі, розмовляли з місцевими жителями. Вбивцями Степана Чубенка виявилися Вадим Погодін, Юрій Москальов і Максим Сухомлинов. У листопаді 2017–го в Україні їх заочно засудили до довічного ув’язнення. За даними українських силовиків, зараз всі троє бойовиків перебувають на території РФ. В усіх ростуть сини.
У день 20–річчя, 11 листопада 2017–го, на стадіоні «Авангард» Степана Чубенка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Ще раніше краматорський школяр був удостоєний високої державної нагороди — ордена «Народний Герой України».
— У 2015–му я зібрала всі його вірші, оповідання, те, що знайшла в комп’ютері, записах, — каже жінка. — Тоді це вийшов дуже тоненький збірник. Пізніше стала додавати в нього вірші, присвячені Стьопі, якісь статті про нього. Зараз замовила черговий тираж. Я дарую цю книгу всім охочим, висилаю її. Щоб пам’ятали його… Знаєте, вважаю: якщо ти любиш когось — люби до кінця, якщо взявся за щось — обов’язково зроби. Я не могла не поїхати попрощатися з татом до РФ, не могла не шукати сина на окупованій території, не можу зараз мовчати, коли вбивці гуляють на свободі, а Москва не поспішає їх заарештовувати і передавати Україні. У моєму житті немає півтонів: ти або тверда сталь, або м’який алюміній.
Власта КРИМСЬКА.
За матеріалами інтернет–сайтів: radiosvoboda.org, styler.rbc.ua, vchasnoua.com, dt.ua, portal.lviv.ua, svoi.city, savelife.in.ua/mama ty stal.
