«Він просив мене повертатися назад. Але я так не хотіла!»
«День моєї смерті»
— Я надзвичайно щаслива усіх вас бачити! І одна з причин моєї радості — та, що я тут не маю бути, що вже давно повинна бути мертвою. Останнім днем мого фізичного існування мало стати 2 лютого 2006–го року, принаймні так моїх рідних та близьких запевнили лікарі
— Я помирала від n–каскадної лімфоми, особливої форми раку лімфовузлів. До лютого вже 4 роки боролася із хворобою. Як недуга змінила моє тіло? Ходити сама вже не могла, мої м’язи атрофувалися і мене возили на інвалідному візку. Важила я до 38 кг — висохла шкіра прилипала до худющого скелета. Дихання мені забезпечувала киснева маска, мене постійно била гарячка. Сама вже не могла їсти.
За роки недуги тіло вкрилося величезними, як лимони, метастазами. Вони були по всьому тілу, адже найбільше постраждали лімфовузли. Шия, груди, руки були всипані цими гігантськими кулями. Легені були наповнені рідиною, і коли я лягала, з них виділялася в’язка рідина, як і з метастазів — останні відгонили хіміотерапією і медикаментами.
На ранок 2 лютого 2006 року почали відмовляти органи, і я впала в кому. Лікарі запросили родичів та друзів попрощатися, бо смерть вже дихала в спину.
Повірите ви чи ні, але хоч мої очі були заплющеними і я знаходилася в комі, чітко усвідомлювала все, що діялося довкола мене. Немовби у мене відкрився периферичний зір, бо бачила своє тіло, хоча йому вже не належала. Моє єство було немовби відділене від тіла, воно жило своїм життям десь у двох паралельних світах.
Хоч мої очі були заплющеними і я знаходилася в комі, чітко усвідомлювала все, що діялося довкола мене. Немовби у мене відкрився периферичний зір, бо бачила своє тіло, хоча йому вже не належала.
Бачила свого втомленого, розбитого чоловіка, який сидів поруч зі мною, батька й найкращого друга, яких давно втратила.
Я летіла за свідомість — і вона несла мене туди, де хотіла бути. Спостерігала за своїм братом, який терміново летів з Індії, щоб попрощатися зі мною. І зберігала чіткість думки, її ясність, розуміла, що хвора, що помираю, що в мене невиліковна хвороба, але разом з тим усвідомлювала, що зараз була набагато сильнішою, ніж коли знаходилася у фізичному тілі.
А також відчувала свій зв’язок з усіма: з лікарями, медсестрами, моїм чоловіком, моїм братом, моєю мамою. Начебто в нас була одна свідомість на всіх. Наче я могла відчувати те, що відчували вони. Переживала той біль, який тоді з’їдав їх. Я відчувала відмову лікарів від мене. Але водночас не була емоційно задіяна в цій трагедії, хоча розуміла, що вони переживають. Ніби ми ділили одну свідомість, єдину свідомість. Так воно мені уявлялося.
Я чітко розуміла, що тато намагався мені сказати: він просив мене повертатися назад. Але я так не хотіла! А навіщо? Бути тягарем для рідних, живим мерцем, джерелом страждань. Не бачила у тому потреби й навіть не бажала вертатися в те знівечене, побите хворобою тіло.
Проте чітко чула слова найкращого друга і тата: «Вертайся і живи життям без страху. Ти побачила, яким воно може бути. Проживи його ще раз». І я десь починала осягати істину: зрозуміла, хто я, ким була і ким можу бути. А тоді справді зрозуміла, що зможу побороти рак.
Лікарі чудувалися, не могли це пояснити, вони були дуже здивовані, але залишалися пильними. Рідні раділи. Ніхто не міг передбачити наслідків, я була ще дуже слабкою. Ніхто не знав, чи залишуся при тямі, чи вилікуюсь, чи знову впаду в кому. Але я усвідомлювала, що одужаю. Тому сказала своїм рідним: «Я видужаю, знаю, що одужаю, мій час ще не прийшов».
Продовження — в наступному номері «Цікавої газети».
Аніта МУРДЖАНІ,
британка індійського походження, яка на останній стадії раку 30 годин перебувала у комі і дивовижно зцілилась (стаття на сайті tutkatamka.com.ua)
