Тарас Прокопишин: Я не боюсь слова «місія»

«Українська правда. Життя» поспілкувалася з фіналістами цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе Сергієм Рахманіним (розмову з ним читайте тут) та Тарасом Прокопишиним, а також переможцем Вахтанґом Кіпіані. До кінця року ми публікуватимемо ці розмови.

З Прокопишиним поговорили про те, чи можна заснувати та розвинути чотири ЗМІ, не розмінюючись на скандали та рекламу.

Тарас Прокопишин не вчився на журналіста. Проте завжди був діяльним. Коли зростаєш на Тернопільщині, де на все селище одна школа та одна церква, де малими прислуговують місцеві хлопчаки – інакше й не можна. Каже: «Там обов’язково бути прикладом, тримати марку, бо ж ти – завжди в центрі уваги».

Тому спочатку Тарас був президентом школи, а потім студентським мером Львова. І вчитися пішов на соціологію. На той час здавалося, що це щось про передвиборчі екзит-поли.

«А виявилось набагато глибше – це коли думаєш про суспільство, і намагаєшся його змінити, якщо хочеш», – пояснює 28-річний Тарас Прокопишин, нині СЕО медіапроекту The Ukrainians, а також засновник Creatives, онлайн-журналу про лідерів креативних індустрій.

А потім стався Майдан

«Я не знаю, коли в моєму житті з’явилась журналістика», – говорить Тарас.

Як на п’ятикурсника без грошей, йому свого часу вдавались неймовірні речі – ось як соціологічні опитування з вибіркою у 800 людей на весь Львів.

Амбіції хлопця помічали, але не надто – роботи не було. Тож якось згаряча, по-студентськи, Тарас написав у Facebook пост. Мовляв, ось я такий молодий-перспективний, а сенсу ніякого – роботи у Львові немає, хоч бери до Києва перебирайся.

У коментарі зненацька прийшли роботодавці. Написавши, що вакансії є, але бракує людей, готових взяти на себе відповідальність.

Так Тарас потрапив на свою першу і останню соціологічну роботу в аналітичному центрі pro.mova.

Середовище надихало: навколо постійно були такі особистості, як Ярослав Грицак, Мирослав Маринович, Олеся Островська-Люта, Алім Алієв. Усе це було дуже цікаво, а потім стався Майдан.

«Це були часи, коли всі хотіли робити щось нове», – згадує Тарас.

Ідея визріла за кавою з радійником Володимиром Бєгловим і тележурналісткою Інною Березніцькою.

Старі друзі прийшли до висновку – досить цього вічного українського страждальництва. А надто в часи, коли російські ЗМІ намагаються змалювати світові українців як терористів і бандерівців.

«Ми хотіли розказати, що це не так, і що поряд з нами є люди, які живуть за правильними цінностями, беруть на себе відповідальність і щось роблять», – описує початкову ідею The Ukrainians Тарас. 

«Ми хотіли розказати, що це не так, і що поряд з нами є люди, які живуть за правильними цінностями, беруть на себе відповідальність і щось роблять», – описує початкову ідею The Ukrainians Тарас. 

Більше того, він вже напевне знав: журналістика – це щось цікаве. Натрапивши якогось вечора на сайт зі сучасними журналістськими інструментами – засобами для візуалізації, озвучування, верифікації, пошуку – Тарас зміг вирватись звідти лише близько 4-ої ранку.

«Я зрозумів – щось сталось. Мене це захоплює, і я не знаю чому», – пригадує Тарас.  

Без алкоголю, але з цінностями

Без інвестицій, склавши, як любить жартувати Тарас, «свої три стипендії докупи», він разом з Інною та Володею спочатку проводив лише інтерв’ю з відомими, авторитетними українцями.

Це були довгі, глибокі тексти з широкоформатними якісними фото, зробленими волонтерами. Паралельно друзі працювали в штаті інших редакцій, тож фінансово якось тримались.

«У кожному інтерв’ю ми запитували, що таке успіх і чи вважаєте ви себе успішною людиною.

У нас була гіпотеза, що багаті та успішні казатимуть, що успіх – не в грошах. Ми хотіли донести це аудиторії, – розповідає Тарас. – У нас була ціль – ми поширювали меседжі, намагались вибудувати рольову модель нового українця. Не корупційного, не байдужого, активного».

Бути журналістом вчорашньому соціологу подобалось. Хоча зізнається, що спочатку все і сприймалось по-дитячому: це ж познайомитись і провести час із кимось відомим!

Але на запалі та «кількох фронтах» водночас довго не протриматись. Хтось підказав ідею податись на Спільнокошт, де команді вдалось зібрати під 130 тисяч гривень.

«У мене не було зарплати перші півтора року до того, а потім ще півтора року після», – розповідає Тарас, який побачив у тому народному зборі знак рухатись далі.

Так, окрім інтерв’ю, на сайті з’явились колонки, карточки, а головне – соціальні репортажі, яких на ринку бракувало.

Майже паралельно відбулась і презентація паперової збірки інтерв’ю від The Ukrainians «Видавництва Старого Лева».

Попри те, що всі матеріали можна було знайти та прочитати на сайті, розійшлось кілька десятків тисяч примірників книги.

Це був хороший результат для видавництва, і чудова промоція самого медіа.

Та значному прибутку однаково нізвідки було взятися. Команда не хотіла робити новин для трафіку, банерну рекламу – не схвалювала.

«Я не міг це собі уявити – читаєш інтерв’ю Любомира Гузара, і поряд пляшка алкоголю вилазить!» – каже Тарас.

Ціннісні рамки команда собі поставила відразу, публічно заявивши, що не працює з алкогольними і сигаретними брендами, а також з навколокорупційними організаціями. Хоча пропозиції були.

«Вони не розуміли, як можна сидіти без грошей – і відмовлятися. А нас це підштовхувало шукати альтернативу», – розповідає Тарас.

Сьогодні The Ukrainians такі ж безкомпромісні, але вже інші.

Торік розділи сайту виросли в окремі видання: Reporters з репортажами, Creatives з інтерв’ю з лідерами креативних індустрій.

З’явилась також The Ukrainians Storytelling Studio, що спеціалізується на написанні натхненних історій-проектів для компаній. А в майбутньому, не виключено – і книжок.

«Зараз, маючи вже Creatives, влаштувати якийсь public talk у барі – це для мене нормально. Бо для представників креативної індустрії, які водночас читачі, це виглядатиме природно», – пояснює Тарас, зізнаючись, що реструктуризація значно полегшила роботу з бізнесом. 

Медіаімперії бувають іншими

Весною 2019-го Тараса Прокопишина включили до списку премії «Top 30 Under 30», якою поважний англомовний KyivPost регулярно винагороджує молодих лідерів.

Фонд олігарха Віктора Пінчука був одним із спонсорів тогорічної премії, хоча спочатку Тарас не звернув на це увагу.

Все змінилось під час церемонії. Стоячи на сцені у футболках з написом «Хто вбив Катю Гандзюк?», члени оргкомітету громадського руху Владислав Грезєв та Віталій Устименко вирішили не приймати нагороду:

«Легалізація насилля над активістами почалась давним-давно, коли вбили Георгія Гонгадзе. І одним з тих, хто впливав на цю безкарність, був Віктор Пінчук і його медіакампанія, що відбілювала винуватців злочину».

А далі, згадує Тарас, кожен наступний лауреат у залі приймав своє рішення.

«Моє вже було очевидним. Я поважаю KyivPost, і отримувати премії важливо та приємно. Та я би шкодував, якби не відмовився», – згадує журналіст.

Саме олігархи та їхні медіа, за словами Тараса, вкрай ускладнюють ситуацію на ринку.

Останніми роками українські ЗМІ стали різноманітнішими, побільшало свободи, з’явились нішеві гравці, «та у них всіх мільйон проблем, бо економічного ринку немає».

У США, звідки Тарас місяць тому повернувся зі стажування, геть інші підходи.

«Там медіа, які роблять хорошу роботу, можуть отримати венчурні інвестиції як стартапи, – відповідає він. – Навіть спеціалізуючись на розсилці, ви можете отримати кошти.

Там ти розумієш, що можеш робити якісніші проєкти, і рости швидше.

Хотілось би сильнішого ринку і тут – тоді гравців було би більше, конкуренція була би вища, і всі ми би виграли від цієї історії».

Сьогодні The Ukrainians намагаються максимально диверсифікувати джерела фінансових надходжень: гранти, рекламні спецпроекти, події, в майбутньому є надії на Paywall.

Без інвесторів, «дружніх» політиків чи інших покровителів, шукати нові бізнес-моделі – найважче для Тараса. Та зневіри з цього чи іншого приводу він не відчував ніколи.

«Хіба часом отримуємо класний текст, фото і думаємо, ось зараз як запустимо бомбу-ракету! А результат – 2 тисячі переглядів, – зізнається медійник. – Це змушує задуматись, чи ми щось робимо не так, чи людям це просто не потрібно? Але це так, моментами».

Бо в довгостроковій перспективі Тарас хоче побудувати свою імперію, медіахолдинг світової якості. Хоча йому самому більше подобається слово «екосистема» – щоби без олігархічного присмаку.

Впливати та змінювати

«Багато національних медіа не сприймають нас за серйозних гравців на ринку», – каже Тарас, не маючи однозначної відповіді на те, чи вдалось йому стати «своїм» у журналістській спільноті.

Адже розслідування, аналітика, розгромні інтерв’ю, скандали та інші речі, завдяки яким видання набувають впливу та репутації – це не його профіль. А професійні дискусії, ось як про дезінформацію, проходять повз.

«Ми хіба можемо на цю тему репортаж написати, – посміхається Тарас. – Просто в нас інші методи впливу, не такі прямолінійні – ми транслюємо сенси, підсвічуємо непомітне, звертаємо увагу».

Ось як на рома Артура, який розвантажує квіти на базарі в Дрогобичі. Роботодавці так пройнялись його історією, що навіть підвищили зарплату. А колеги і зовсім змінили ставлення до хлопця. Раніше вони думали, що той вічно побитий, бо пиячить, а виявилось, що йому постійно дістається від місцевих хуліганів за свою національність.

Ще один хлопець, обдарований музикант Ніколя з Харкова, отримав від читачів гроші на нове піаніно. Він народився з двостороннім інсультом, батькам важко давалось адаптувати його до життя у світі. Та хлопчик дивував усіх своїми музичними вміннями, годинами відточуючи майстерність вдома, на «німому» піаніно без струн.

«Та ми що, хлопцеві на нормальний інструмент не скинемось?» – почали обурюватись люди, організувавши у коментарях збір коштів.

«За шість років таких історій небагато, але ми від початку ставили собі місію, – говорить Тарас Прокопишин. – І я не боюся цього слова. Воно для мене не якесь модне чи пустопорожнє, а дуже навіть органічне. Я хочу робити не бізнес, а побудувати фінансово здорову організацію, щоби змінювати.

Кажуть що всякі джобси та маски – ті, хто чогось досягає – трохи ненормальні. Тож з практичної точки зору ми такі ж – давно би могли піти в ейчари чи програмісти й кинути роботу, яка на перший погляд не здається впливовою чи суперпотрібною.

Та я хочу показати, що і так можна – з цінностями і без скандалів, навіть коли в журналістиці здається, що ні».

Ілона Громлюк.