Не забудьте про різочки. Колонка Сергія Наумука
От і прийшов Святий Миколай. Заглядали вранці під подушку? Чи під ялинку (бо хвоїнки вже сяють вогнями у багатьох домівках)? Ага, і кожен малюк знайшов те, про що мріяв. Ну або те, на що батькам вистачило грошей. Та в будь-якому разі книжки чи солодощі, іграшки чи новий ґаджет дітвора сприймає насамперед як подарунок від чарівника, який живе на небі і все бачить, усе знає. Отож безпомильно вгадує бажання. Особливо якщо вони підкріплені листом. У цей день малі пустуни не згадують про різочки, які, за легендою, як пересторогу декому клав під подушку Святий
Дорослі так само. Якось мимоволі думається, що наші помилки забудуть, про огріхи не згадуватимуть, що темні справи перекриються благодійністю. Одним словом, усе буде добре.
Дорослі так само. Якось мимоволі думається, що наші помилки забудуть, про огріхи не згадуватимуть, що темні справи перекриються благодійністю. Одним словом, усе буде добре.
Звісно, легше не зважати на думку інших, особливо коли ти наділений владою. Простіше керувати в ручному режимі, а не дотримуючись процедур, які марудні (та ще й раптом пройде не твоє рішення?).
Тож не дивно, що політики брешуть, бо вважають, тоді за них голосуватимуть (хоча всі ж ніби бачать, що це не так), чи не кожен «державний діяч» поводить себе так, наче прийшов на сто років, а керівники всіх мастей покладаються лише на єдиноправильну думку (звісно, це їхня власна, яка ж іще), бояться визнавати свої помилки та відверто не хочуть вчитися. Вірять, що все знають, переконують себе: мовляв, «ми найкращі» і так далі (а чом би й ні, коли всі навколо опустили голову й потурають?).
І якщо за такі переконання розплата ще не прийшла, не треба сподіватися, що її не буде. Просто Миколай терплячий. І різочки дає не одразу. Але таки дає. Де регіонали, які, здавалося, прийшли навіки? Де ще купа політиків, котрі не «вилазили» з екранів? Де маститі та самовпевнені, які відверто ігнорували думку людей? Де їхні розпіарені проєкти, що з самого початку видавалися провальними? Отож-бо. Якщо хтось і плекає думку про власну незамінність, то життя швидко ставить усе на місце і, як уже не раз було, з’ясовується, що без титанів, чий образ створили улесливі підлеглі, можна обійтися.
Коли хтось із владоможців, більших чи менших, гадає, що «забудуть», «не згадуватимуть», «перекриються», то помиляється. Воно само собою якось так виходить, що раніше чи пізніше за власні діла (слова, помисли) доводиться відповідати.
Навіть якщо це буде «колись», а не завтра.
Малим ще вибачливо не думати про різочки. Дорослим — ні.
Сергій НАУМУК, заступник головного редактора «Газети Волинь».
