Утікала за щастям, а воно втікало від неї…
Щастя — це птах, якого зловиш за хвіст, а він вирветься, залишивши в руках тільки пір’їнку. І ту вітер вкраде… Тепер Віра це знає
…Дівчина була вродливою. Куди тим артисткам розфарбованим до неї, казали в селі. І зітхали водночас: якби ж то Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку, не має за що племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.
Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала. Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть на їхній райцентр згідна.
До нього десять хвилин їзди. Вона з Євгенею на ринок молоко, сметану, сир возить. Мають постійну клієнтку — вишукана молода жінка купує в них продукти. Її парфуми, вбрання, манери запаморочують дівчині голову. Потай заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра, вродливіша…
…Її думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже. Ігор жив у передмісті. Дитиною скалічив ногу. Накульгував. Уже тридцятка на носі, а нареченої нема. Хлопець був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг. Навіть із міста до нього приїжджали.
Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого саду, який у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином. Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.
Не невістка годила свекрусі — навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася.
— Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати…
— А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Проте звабити дівчисько кожен мастак. Не чекати ж, поки в запасці принесе. Віра все вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане повнолітньою і…
Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа. Як, зрештою, і чоловіка.
Не невістка годила свекрусі — навпаки. Ігор також був уважним і терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:
— Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов намальована…
Свекруха наполягала, аби невістка закінчила курси продавців. Віра влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії, аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя — була б не проти.
Такий знайшовся. Казимир жив в обласному центрі. Двічі розлучений. Часто їздив у сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно залицяється. Які компліменти каже. Подарунки привозить. Закохалася по вуха. Була готова на все заради свого Казика.
— Я розлучуся з Ігорем, — сказала якось.
— Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…
— Значить, утечу.
— Скажи своєму чоловікові, що… на деякий час ідеш від нього. Не вистачало, аби тебе міліція шукала.
— На деякий час?
— Ну, це так… аби надурити. А потім…
Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті покохала його. А можливо, завагітніла. Та вранці наступного дня побачив записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене». В Ігоря нила покалічена нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і не знали, як дивитися людям у вічі.
Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі. Невдовзі Віра зрозуміла, що вагітна.
— Казику, у нас дитина буде…
— Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому її краще позбутися.
— Твоє дитя, коханий, твоє…
Казимир розізлився. Шарпнув Віру з дивана. Поставив перед собою і мовив:
— Мама все влаштує. Це не моя дитина.
Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички. Й убивати ненародженого малюка не хотіла.
...Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова йшла обертом від думок. Тепер усе тут видавалось їй байдужим і хижим. Чужим. Вона приїхала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…
Віра стояла на колінах перед Казимиром. Просила не страчувати дитини. Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.
…Днями їй наснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.
— Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.
Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віру. Але й чужої дитини не хоче. А тому — вихід один…
— Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але вагітну…
— Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…
Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.
—Дурепо, в мого сина не може бути дітей, — мовила до Віри. — Тому й розлучився. Втямила?
— Я вам не вірю.
Під час аборту щось пішло не так. Почалася кровотеча. Віра потрапила в лікарню. Навідувалася Казимирова мама. Не для того, щоб пошкодувати. Хвилювалася, аби все благополучно закінчилося. Казимир прийшов лише раз.
— Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…
— Я приїду за тобою, — перебив. — А зараз у мене справи.
Приїхав він за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І короткою…
Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор сидів на лавці. Він завжди чекав її…
— Ігорю, — тихо мовила.
— Не кажи нічого. Йди до хати.
Лички-старші аж зойкнули від вигляду невістки. Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.
— Не твоя, — кинула у відповідь.
Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.
Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували скандалу, просто сказали:
— Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці — позбулися. А ми не подумали, що може бути ось так…
…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Пекучі сльози пропікали душу. Особливо коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими дітьми. Шукала схожість своєї дитини, якої не бачила, з чужими малюками. Уявляла свою дівчинку чи хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася. Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…
Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавчиню. Але її тепер це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі, чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.
Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова докору.
…Першим залишив цей світ свекор. Невдовзі за ним — свекруха. Ігор ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.
…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в своєму гріху, що стратила їхню дитину. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був ще при свідомості.
…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука — гріш якийсь капне. Сумує за Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.
…Днями їй наснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого сновидіння.
У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і запитає.
— Неохрещені діти також отримають спасіння, — відповів їй ченець. — Бо в Господа до них особливе ставлення. Моліться.
Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів — душі дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав трішки плодів. Для пернатих. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь пташині — душа її ненародженого малюка…
Ольга ЧОРНА