Ірина не тільки сильна, а й вродлива.
Ця красива дівчина є однією з найкращих у світі метальниць молота
24–річну студентку СНУ імені Лесі Українки Ірину Климець справедливо вважають олімпійською надією. Дівчина справді український феномен. Щомісяця вона старається бути у своєму рідному селі Четвертня на Маневиччині, хоч завдяки спорту вже об’їхала немало країн
Вона дійсно є спортивною візитівкою Волині. Ірина — майстер спорту України міжнародного класу, бронзова призерка командних кубків Європи з метань, учасниця 31 Олімпійських ігор та фіналістка Чемпіонату Європи. Дівчина отримала орден Княгині Ольги ІІІ ступеня за досягнення високих спортивних результатів на XXX Всесвітній літній Універсіаді у Неаполі. У фіналі змагань з легкої атлетики у метанні молота Ірина Климець показала свій кращий результат. Вона посіла п’яте місце і стала першою українкою за останні 14 років, яка зуміла пробитися у фінал світового форуму в цьому виді спорту. І щоразу дивує по–особливому. У Берліні після вдалого кидка Ірина потішила своїх шанувальників чарівним танцем. Так волинська метальниця молота відзначила свій вихід до фіналу Чемпіонату Європи.
На своїй малій батьківщині вона ніколи його не метала, там немає належних умов. «Але хотіла би спробувати», — віджартовується Ірина. Її перший наставник — учитель фізичної культури Василь Махновець, який більше десяти років тому запропонував школярці, яка пропустила урок української і спостерігала за тим, що відбувається на шкільному спортивному майданчику, спробувати штовхнути ядро. Тоді він відбирав команду на районні змагання. Згодом дівчинці з Четвертні не було рівних серед старшокласників. Наступного року Іра потрапила на кубок Рівного, після чого до мами приїхав її нинішній тренер Роман Черкашин, майстер спорту міжнародного класу з метання молота, аби вмовити батьків віддати донечку до ліцею з посиленою фізичною та військовою підготовкою.
Ірина — майстер спорту України міжнародного класу, бронзова призерка командних кубків Європи з метань, учасниця 31 Олімпійських ігор та фіналістка Чемпіонату Європи.
Отак Ірина почала набивати руку в метанні молота. У лютому 2008–го уже поїхала на перший чемпіонат України в Ялту, де здобула перше золото. Відтоді почалося її справжнє олімпійське життя.
Поки вона виграє свої медалі, у Четвертні не знаходить собі місця її мама. Руки трусяться від переживання, а серце вистрибує. «Виграла!» — не стримує вона своїх емоцій, а батько десь крадькома пускає сльозу. З гордості. Це ж треба, щоб їхня донечка, сільська дівчинка, виросла до чемпіонки?!
Ірина вперто щодня працює над собою і дякує за підтримку Романові Черкашину, якого бачить «частіше, ніж рідного батька».
— Я для себе зрозуміла, що виступати на рідному стадіоні «Авангард» набагато емоційніше, ніж за кордоном, — говорить Іра. — Кожен кидок — це для мене своєрідна нірвана. Ти віддаєш усі свої сили. Багато разів тренування закінчувалися сльозами: «Все, більше не можу». Особливо такі думки з’являються після невдалих змагань.
Ми, глядачі, бачимо лише гарну картинку на екрані, емоції, а для спортсмена це тонни поту та море мозолів.
— Кожна людина має бути сама собі мотиватором, після невдач не опускати рук, не здаватися, — говорить Ірина. — Думаю, що досить сильна, щоб не зупинитися на півдорозі. Я ще хочу реалізовувати себе в спорті. Найпам’ятніша подія цього року — фінал Чемпіонату світу в Досі. Моя перша спроба і досягнення — 73,19 см! Це вперше в житті метнула на змаганнях за 73 метри! Я вже 3 роки роблю кидки, не переходячи межу своїх особистих рекордів, а це в межах 72 метри з хвостиком. І для мене надзвичайно важливо було здолати цей бар’єр. Хотілося б, щоб усі змогли зустріти Новорічно–Різдвяні дні разом зі своїми рідними, щоб хлопці та дівчата з АТО повернулися до своїх домівок. Тоді справді у кожній сім’ї буде свято.
