«Коли б ти хукав на свої пальці перед кожним звертанням до мене «кохана» …»
«Тезкою свого ж імені»
Коли б ти хукав на свої пальці
перед кожним звертанням до мене «кохана»,
я ховала б під ремінець твого часу свій пульс.
Я видихала б частіше, ніж промивають стріляні рани,
якби ти хоч раз зізнався мені: боюсь.
Якби ти лишав свій броньований сміх за порогом розмови,
я стелила б тобі найніжніші слова простирадл,
я злизала б як пес найвірніший всі інтриги і змови
зі спини твоєї ба й запах майбутніх зрад.
Коли б ти наважився звести з імені свого шиплячі,
я навчилася б чути тебе по самих лапках,
я усі доторки переліпила б на терпкі і терплячі,
тільки б ти залишав свою глину мені на руках.
Якби ти зголив зодіак і стерню цілувати дав мені,
я згорнула б нехитрий свій крам у одну із думок.
Я б прийшла у твій храм. Тезкою свого ж імені.
І жодних умов. І тільки коротке: ок.
Я б прийшла у твій храм. Тезкою свого ж імені. І жодних умов. І тільки коротке: ок.
«…а між нами ніжності – перший сніг»
а між нами ніжності – перший сніг
ще неходжені тропи слів пестливих
наголошених голосних голоси несміливі
а між нами намірів – до Різдва
і звертання в обгортках шелепучих
нововигадані слова
перевірочно-неминучі
а між нами стільки вже – до весни
і трикрапок сліди в переметах грудневих
пунктуально ідуть сніги сняться сни спільнокореневі
«Важко даються мені дороги від тебе…»
Важко даються мені дороги від тебе…
Дороги…
Умерзаю ступнею у виворіт вовчих слідів…
Чіпляю засмаглою шкірою спротив і гнів
і струшую серце під ноги…
Ганьблюся розгубленим поглядом через плече.
Незряча…
Винюхую залишки слів, наче крихти з долоні.
Я знову не їм. І не сплю. І білію зі скроні.
І вірю, що кожна розлука — удача.
І мерзну закута-на… І дихаю. Раз
через раз…
Невиспаний місяць кладу
під язик до освідчень.
І мало-помалу зимую весняний свій січень...
І легше долаю найважчу…
Дорогу до нас.
Ольга ОЛЬХОВА, членкиня Національної спілки письменників України, літоб’єднання «Радосинь», доцентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка.