Відомим на всю країну танцівника Григорія Чапкіса зробили коліна Йосифа Сталіна

За мить бадьоро крокує сходами. І не було б нічого дивного у цій замальовці, аби не той факт, що чоловік з лексуса — ​89–річний відомий всій Україні танцівник Григорій Чапкіс. І прямує він на роботу! Студенти завжди охоче йдуть на заняття до Григорія Миколайовича. Переймають у маестро не тільки професійні навики, а й його невичерпну життєву енергію

 

Циганочку «збацав» прямо в кабінеті директора

Чапкісовому танцювальному досвіду майже стільки ж, як і йому самому. Чечітку він вправно вибивав ще геть малим на вулицях рідного Кишинева. У багатонаціональній компанії друзів (поруч жили румуни, молдавани, цигани, в яких уміння танцювати закладене ледь не генетично) і освоїв перші па, нехай і вуличні. «Вранці батьки випускали гуляти зі шматком макухи (це такі спресовані залишки соняшникового насіння після віджиму олії), вночі забирали, — ​пригадує чоловік. — ​Родина жила бідно, працював тільки батько. Він шив і ремонтував кінну упряж, мама доглядала сімох дітей. До речі, вона завжди хотіла, щоб я був кравцем чи перукарем».

Коли почалася війна, родину евакуювали в Казахстан. Там малий Грег (справжнім ім’ям було Грег Чепеску, Григорієм Чапкісом він став на чужині) пас табун коней. Повертаючись назад, уся сім’я захворіла на черевний тиф. Її біля Києва зняли з потяга і направили у столичну лікарню. Першим видужав Григорій. «У місті голод, розруха, карткова система… Уявіть собі: даху над головою немає, ані російської, ні української не знаю, говорив тільки румунською… І що робити? Ночував на вокзалі, на дахах, на горищах — ​де доведеться. А вдень із цинковим відром, невідомо вже, де його роздобув, ходив базарувати. Бігав з ним та кричав: «Кому води холодної?» Збирав якусь там суму, купував пиріжки й носив у лікарню. І так, доки не одужали батьки».

Ослаблені, худі, як скелети, Чапкіси пішли працювати на відбудову міста. Розбирали руїни на Хрещатику. Згодом родині виділили кімнату в гуртожитку. Так вони і лишилися в Україні. Григорій Миколайович пригадує, що на роботу його ніхто не брав. Малий, кволий, хворобливий, та ще й безграмотний. Тому вирішив вступати в ремісниче залізничне училище, аби мати хоч якусь спеціальність: «Батько Ніку, якого вже переназвали Миколою, теж мови не знав, тому директору училища буквально на пальцях пояснив: «Ви подивіться, як він танцює!» А серед циган, молдаван я танцював з трьох років. І ось прямо в кабінеті директора «збацав» циганочку. Він викликав до себе зам­політа — ​мовляв, зайди до мене, я тобі тут артиста знайшов. Цей чоловік потім завів нас у їдальню і нагодував».

«На наші концерти приходили Елвіс Преслі та Сальвадор Далі»

Григорія зарахували до групи токарів, але стати вправним спеціалістом так і не вдалося. Хлопець не міг дотягнутися до верстата. Йому підставляли збиту з ящиків тумбу: «Вона постійно хиталась, і майстер боявся, щоб я не впав. Тож мене зняли з токарної роботи, і я став головним із прибирання, хлопчиком на побігеньках. Паралельно займався в самодіяльному ансамблі при училищі. Мене там помітили, забрали до обласного колективу».

Сталін прийняв його «за свого», тобто за кавказця, адже хлопчик був чорнявий, смаглявий.

Після цього і життя, і кар’єра Григорія потекли геть іншим руслом, і привів до цього такий випадок. «У 1945 році ми поїхали на олімпіаду трудових резервів у Москві. Виступали у Кремлівському палаці перед більшовицькою верхівкою. Уся ця гвардія сиділа в першому ряду. Ми, 120 чоловік, виконали український гопак. Вийшли на уклін, та несподівано Сталін піднявся зі свого місця, підійшов до сцени і зняв мене. Я одну мить посидів у нього на руках. Потім він зняв годинник і дав його мені, — ​Григорій Миколайович досі пам’ятає цей момент. — ​Візьми він на руки когось іншого — ​і моє життя, напевне, склалося б геть інакше».

Згадуючи той випадок, хореограф тепер припускає, що Сталін прийняв його «за свого», тобто за кавказця, адже хлопчик був чорнявий, смаглявий. Було і фото з вождем народів, але після смерті Сталіна і розвінчання його культу мама цей знімок спалила.

До Києва повернувся популярним хлопчиком. Його запросили до державного танцювального ансамблю. Щоправда, зарплати новачку не платили, адже йому було всього 15 років. Майже три десятиліття він протанцював у ансамблі імені Павла Вірського. Григорій Чапкіс і досі своїм найбільшим успіхом вважає якраз оту роботу: «Це неймовірно — ​працювати пліч–о–пліч з такою людиною, як Павло Вірський. Це така величина! Такий майстер! Хореограф, визнаний в усьому світі! Ми об’їздили 71 країну! На наші концерти приходили Сальвадор Далі, Елвіс Преслі. Далі був дивний, в зеленому піджаку, а з кишені виглядав …омлет! Мені тиснули руку Мао Цзедун, Хо Ши Мін, Фідель Кастро… Фідель був дуже гарним, а от Сталін зовсім не таким, як його малювали на портретах — ​набагато меншим і не таким грізним».

Єдина, хто так і не оцінив таланту Григорія, була його мама. У Києві після концерту, вже будучи геть старенькою, сказала: «Як ти гарно танцюєш, але коли ж працювати будеш? Коли за діло візьмешся і вивчишся на кравця?»

«Ви уявляєте мене без жінки? І я не уявляю!»

З–понад сотні ровесників–танцівників ансамблю імені Павла Вірського у професії залишився тільки Григорій Чапкіс. Він і важить стільки, як тоді: 57 кг при 165 см зросту. Щоранку по 20 хвилин робить зарядку. Їсть що хоче і коли хоче, жодних дієт не дотримується. Запорука його гарної форми і відмінного самопочуття — ​рух: «Найголовніше, щоб у людини було бажання чогось хотіти. Це двигун усього. У вас тоді горять очі, ви затребувані. А не хотіти — ​це початок кінця у будь–якому віці. Тому найстрашнішим у житті вважаю апатію і депресію».

А ще відомого танцівника надихає і бадьорить кохання. Так–так, і навіть в такому віці його серце відкрите почуттям! Нещодавно він приголомшив прихильників звісткою, що його кохана молодша за нього на 51 рік. Свою обраницю зірковий хореограф приховує від зайвих очей: «Кажу, що це мій адміністратор, колега, кохана — залежно від того, в якій компанії. Я не рекламую. Але коли хочу собі зробити комплімент, кажу: «Познайомтеся з моєю дружиною». Так, їй — ​38, а мені майже 90! Ну ви уявляєте мене без жінки? І я не уявляю!»

Від попередніх шлюбів — ​а їх у танцівника було три — ​є донька Лілія та син Грегор. Нащадки пішли професійною дорогою батька і теж стали хореографами. Разом із дітьми та онуками Чапкіс заснував цілий світовий танцювальний бренд — ​«Чапкіс–Денс». Старша донька Лілія керує балетною школою в Італії, а син Грегор — ​в американському Сан–Франциско. Внучка Анна стала італійською кінозіркою та моделлю, а молодша Вікторія має свою школу танців.

Поруч із молодими колегами, студентами не старіє і Григорій Миколайович. Він сміливо називає себе «старим юнаком» із сучасними поглядами: «Зараз прекрасна, розумна, освічена, інтелектуальна молодь! Наше покоління жило в дуже складний час. Але тоді ми вважали, що це нормально, а тепер згадую — і страшно стає. Наприклад, що таке книжку написати було за радянської влади? Та це ж майже нереально! Театральну афішу вивісити — ​то треба було п’ять днів погоджень, звичайне запрошення ніхто не надрукує без дозволу. А в наш час мені закортіло, я написав і видав книжку — ​і ніяких проблем. Так що ви не уявляєте, в який хороший час живете! Так, політичної стабільності бракує, але життя прекрасне. Просто бережіть свій час і не проґавте його».

За матеріалами knukim.edu.ua, fakty.ua, tsn.ua, center–life.org.