І важко поранений у ногу солдат затанцював на своєму весіллі!

І, звичайно, завітала знана на Волині Наталія Попова–Соколова. Це й зрозуміло, адже саме її стараннями, як й інших добровільних помічників, свого часу після важкого поранення і лікування в госпіталі Києва Анатолія вдалося доправити в клініку столиці Франції. Саме у Парижі йому зробили операцію, завдяки якій врятовано ногу (а була ж загроза ампутації)

 

Свято зі сльозами на очах

А першими словами матері Анатолія Устимюка Наталії Петрівни, з якими вона звернулася до присутніх на весіллі, були ось ці: «Я дуже вдячна всім, хто розділив з нами біду. Щиро прошу розділити з моєю сім’єю і це свято!» І, звичайно, була подяка всім, хто допомагав її синові у київському госпіталі, організовував поїздку до Франції на лікування, долучився до збору коштів.

Згодом у телефонній розмові з Наталією Петрівною я почула, які почуття переповнювали її, коли вона бачила, як на весіллі її син танцює з Катрусею — ​на своїх ногах! Їй хотілося плакати від радості, адже все могло бути інакше. Жінка пригадувала:

— Син не говорив мені, що він на Сході України, в зоні АТО. І тоді, коли вже був під Слов’янськом, то кожного разу, розмовляючи зі мною по телефону, казав, що в нього поки що навчання. Але я таки взнала правду. І то були страшні для мене дні. Від телевізора не відходила…

Анатолій не признавався матері, що під Слов’янськом, бо щадив її серце. А коли жінка дізналася, де він насправді, то вже підігрувала йому і не говорила, що його секрет розкрито. Просила: «Ти тільки щодня телефонуй, щоб я почула твій голос і знала, що ти живий». Анатолій виконував це прохання. Був від нього дзвінок 25 червня: у день 50–річчя матері привітав її з ювілеєм. І 26–го вони ще розмовляли. А 27–го мобілка, з якою Наталія Петрівна не розлучалась, мовчала. Лише наступного дня син зателефонував і сказав, що він у Києві. Того ж дня жінка зібралася в дорогу…

Від першого побачення — ​до зустрічі з Парижем

Із подружжям Устимюків ми зустрілися в їхній луцькій квартирі на вулиці Набережній, яку Анатолій одержав як герой АТО.

— Я ще із січня 2012 року в армії, — ​розповідає чоловік. — ​Закінчивши профтехучилище у Камені–Каширському, пішов на службу за контрактом. Спочатку була «учебка», а потім потрапив у Львів — ​у свою 80–ту окрему аеромобільну бригаду.

До служби із майбутньою дружиною вони були знайомі — ​і не більше. А зустрічатися почали, як пригадують, із вересня 2013–го. Тоді Анатолій був вдома у відпустці. Оскільки Катя, з якою спілкувався по телефону, запрошувала за нагоди в гості на каву, то подумав, що якраз ця «нагода» настала. Завів мотоцикл і поїхав у Нуйно.

 Син не говорив мені, що він на Сході України, в зоні АТО. 

— Я ще у школі навчалась — ​в одинадцятому класі, — ​пригадує Катя той день. — ​Був пізній вечір, тож уже спати лягла. Але, почувши, що приїхав Толя, швиденько одягнулась і побігла на зустріч із ним.

У ту відпустку він і освідчився їй. І вже на подальшу службу Катя проводжала солдата у статусі його дівчини. А потім був 2014 рік. Бригаду Анатолія направили на Схід України. Про те, що коханий поранений, дізналася з телефонного дзвінка від знайомої. І вранці наступного дня (це було 30 червня) вирушила у Київ, а у вівторок була в госпіталі.

Чим для Анатолія був приїзд Каті? Найкраще про це сказала його мати: «Син лежав і дивився в одну точку. Поява коханої була для нього приємним сюрпризом і порятунком від розпачу. Побачивши її, він повеселішав, збадьорився».

Поранення отримав тяжке. Коли волонтерка Наталія Попова–Соколова домовилася про лікування за кордоном, треба було зібрати чималу суму грошей. З допомогою телеканалу «Інтер» зібрали. Через місяць Анатолій у супроводі матері поїхав у Париж (до цього часу, до речі, біля нього була і Катя). Лікування там тривало два місяці. Успішна операція — ​і молодий чоловік уже, хоч із милицями, став на ноги. Цим він завдячує своєму французькому хірургу Масмежану, а також усім, хто допоміг коштами.

А після Парижа все у стосунках Каті й Анатолія складалося само собою. І коли через рік потрібно було їхати у Францію на планову перевірку, то вони вже удвох вирушали за кордон. Зустрілися з хірургом, а потім, зупинившись у землячки, насолоджувались цим містом.

Катя вчила у школі французьку, а в подальшому обрала факультет іноземних мов. На той час навчалася у Переяслав–Хмельницькому державному педагогічному університеті. Колись читала «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго й тільки мріяла, щоб побачити його. І це здійснилося.

І дитяча мрія збулася: «щоб таїнство вінчання проводив отець Іван»

При зустрічі ми говорили з Анатолієм та Катею про те, що найбільше цінують вони одне в одному, чим дорожать. На запитання «Якою ви уявляли свою дружину?» Анатолій відповів:

— Такою, якою є моя Катя, — ​гарною, розумною, працьовитою.

А Катя по–іншому сказала, коли їй було адресоване це ж питання:

— Я знаю, яка є і який мені потрібний чоловік. Треба, щоб це був надійний помічник, порадник, який покерує мною. А Толя — ​якраз такий. Ніби й невелика різниця в нас у віці — ​менше трьох років, але у наших стосунках Анатолій старший — ​головний.

Зареєстрували шлюб Устимюки 29 травня 2016–го. Весілля запланували на осінь. І 2 жовтня у Камені–Каширському було торжество. Повінчав їх отець Іван, настоятель храму села Нуйно, де виросла Катя. Чому саме тут було таїнство вінчання? У молодої жінки такий спомин із дитинства:

— Ще школяркою пішла якоїсь неділі у храм, коли хтось із сільських молодят брав церковний шлюб. Священник наш так гарно проводить таїнство вінчання, що в мене була одна думка: аби і мене з чоловіком він теж благословив. А ще ж молода така гарна була — ​в розкішній сукні. Дивилась на неї і думала, що хотілося б колись у такому ж вбранні стояти перед вівтарем…

До весілля готувались обидві родини, короваї пекли у селах Нуйно і Раків Ліс — ​це неодмінний атрибут. Замішували його хресні, які мають хороші сім’ї. У піч посадили з хвилюванням — ​щоб гарний був, не тріснув, бо то ж погана прикмета. І коровай вдався. Як ділили цей святий хліб, то, звичайно, щастя бажали молодятам, синів та донечок. Анатолій і Катя росли в сім’ях, де по троє діток. А щодо їхніх планів на поповлення сім’ї, то, як сказали, «що Бог дасть».

Анатолій працює кадровиком у патрульній поліції Волині, Катя — ​у приватній фірмі «Волинська фондова компанія». Вони удвох — ​і дякують долі за те, що подарувала їм любов, яка свого часу стала для бійця порятунком від розпачу.