Колекція розпочалася із самовара, якого Максим Петрович «врятував» від переробки.
У домі поліського селянина – справжній музей старовини
У кімнаті Максима Склезя із Воєгоща Камінь Каширського району експозиція найцінніших для поціновувача старовини знахідок – глиняні глечики, різні за величиною праски, хатнє начиння і грошові купюри. Усе – знайдене на території села. А ще до воєгощанина радо приходять школярі і він із захопленням розповідає їм про забуте призначення окремих речей
Максимові Петровичу цьогоріч виповниться 70. Але, як жартівливо кажуть у народі, паспорт обманює: наш герой надзвичайно жвавий і заповзятий. У молоді роки довгий час працював у колгоспі механізатором, зараз – господарює, доглядає бджіл і бавить онуків. А їх у нього – 18. Цікавиться давниною. «Історик сам для себе», – сміється. Більше 30 років збирає старовинні предмети побуту, а ще знає безліч унікальних оповідок про долю рідного села. Перейняв ці скарби від дідуся з бабусею. Саме їхні перекази і привили панові Максиму любов до минувшини.
Колекція розпочалася із самовара, якого Максим Петрович «врятував» від переробки. Пригадує ще як у ньому в старій школі варили чай, а через роки посудину побили і вирішили здати на металобрухт. Наш герой купив його і відремонтував, тепер «попередник» електрочайника стоїть у домі на чільному місці. Своїх знахідок пан Максим не продає – дорогі серцю. Однак найціннішим для себе вважає прадідівський дерев’яний кухоль, ще з 1800-х років. Серед цікавинок – кам’яна сокира, саморобний мідний глечик та черпак, перше залізне господарське приладдя. По-правді, багато експонатів є зовсім невідомими молоді. Тож Максим Петрович радо пояснив нам, як працює кавалерійський ключ для догляду за підковами, інструмент для загинання пилок та «шкрябачка» для виготовлення дерев’яного посуду. Нашу увагу привернув також зовні непримітний виріб. Здається, глиняний. Як виявилося, це свисток. І на ньому навіть можна грати. Принагідно власник колекції розповів, що його дружина колись дізналася від перекупників старовини, буцімто вік цього невигадливого свистка може сягати прасивої давнини — початку нашої ери, якщо не раніше.
Колекція розпочалася із самовара, якого Максим Петрович «врятував» від переробки.
Багато у Максима Петровича назбиралося глечиків. Як мінімум, столітніх, випробуваних часом. Окремі збереглися краще і виглядають наче нові (як на свої роки), на інших видніються сліди побуту тих часів: потріскані, з надщербленим горням, обплетені дротом.
– Це для того, аби не розсипалися у печі, якщо не витримають температури, – пояснює збирач старовини. – Раптом трісне – триматиме форму і страва залишиться всередині. Раніше варили у глиняних глечиках, пізніше стали чавунні баняки, а згодом – звичні нам «чугуни», кастрюлі. Можна сказати, що ці горшки виготовлені ще у 1900-х роках.
Продемонстрував нам воєгощанин і постоли з лика. А також їхній пізніший варіант – гумові, які з’явилися уже в часи війни, коли почали їздити машини. Із старих скатів дерли шматки і зшивали на зразок черевика. Грубе, але, у порівнянні з личаками, витривале взуття.
Чимала у Максима Склезя і колекція підсвічників, яка надає цьому дому особливої атмосфери. Серед усього іншого – купюри 1898, 1905 років, добра пригорща монет. Як у справжньому музеї.
Загалом, сміється пан Максим, цікавить усе, що старіше за нього. Любить і літературу відповідного ґатунку, тому має славу активного відвідувача місцевої книгозбірні. Перечитав усі книги з історії і першим дізнається, коли поповнюються бібліотечні фонди.
А ще Максим Петрович – один із тих, хто вміє працювати біля жорна. Хоча таким млином уже давно ніхто не користується, та й сам господар обійстя віддає перевагу сучасним методам. Однак показав сам механізм і розповів, як колись виготовляли гречану крупу.
– Спочатку сушили гречку. Жорно регулюється, каменя не треба було притискати сильно. Сипнув – крутиш – потім просіюєш на решеті і отримуєш чисту крупу. Тільки білу, не коричневу. Хоча вдома пробували й таку робити. Для цього гречку потрібно було пропарити, висушити і потовкти в ступі. Просіяв і отримуєш коричневу крупу. Але над цим треба було добряче попрацювати, – примруживши око, мовить Максим Склезь. Про це розповідає камінь — каширська газета «Полісся».
