А ви сьогодні телефонували мамі?
Мамині листи до дітей так і залишилися не прочитаними
Купили ми будинок у селі у молодої пари, мовляв, батькам дача не потрібна, а бабуся помepла рік тому… Після її смepті ніхто до хати не навідувався, тільки от продати приїхали. Запитуємо, забирати будете речі? Вони у відповідь — навіщо нам цей непотріб, ми ікони забрали, а решту можете викинути
Чоловік на стіни подивився, де світлішали квадратики від ікон.
— А сімейні фотографії вони не взяли?
Зі світлин на нас дивилися жінки, чоловіки, діти… Ціла династія. Раніше сільські хати любили знімками прикрашати. Пам’ятаю, до бабусі приїдеш, а у неї нова фотографія в рамочці з’явилася, моя і сестрички.
— Я, — розповідала бабуся, — зранку прокинуся, батькам уклін, чоловікові поцілунок, дітям усмішку, вам підморгну — ось і день почався.
Коли її не стало, то ми додали фото на стіну, і тепер, приїжджаючи в село, завжди вранці шлемо бабусі повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.
Дідуся ми ніколи не бачили, він під час вiйни загuнув, але його світлина висить в центрі. Бабуся багато про нього розповідала, а ми в цей час на знімок дивилися, і нам здавалося, що дідусь з нами сидить. Тільки було дивно, що він молодий, а бабуся вже старенька. А тепер ось її фотографія висить поруч з його.
Для мене вони настільки цінні, що якби стояв вибір, що забрати, то я б, безсумнівно, взяла знімки. А тут їх не просто самотньо залишили на стіні і в альбомах, а й цинічно записали в мотлох.
Після покупки ми взялися за прибирання, і знаєте… Рука не піднялася знищити речі цієї жінки, яка жила для своїх дітей і онуків, а вони її просто кинули…
Приїжджаючи в село, завжди вранці шлемо бабусі повітряний поцілунок. І здається, що в будинку відразу пахне пирогами і свіжим молоком. І відчувається бабусина присутність.
Звідки я це знаю? Вона їм листи писала. Спочатку писала і відправляла. А потім перестала слати і три акуратні стоси любові й ніжності так і спочивали в комоді. Каюсь, прочитали… І я зрозуміла, чому вона їх не відправила. Побоялася, що загубляться, а тут вони в безпеці, вона думала, що після її смepті вони все ж прочитають… А в листах — ціла історія про життя під час війни, про її батьків, бабусь, дідусів і предків — вона переказувала тe, що їй повідала її бабуся, щоб не помepли сімейні цінності, щоб пам’ятали. Як викинути таке?
— Давай відвеземо її дітям! — зі сльозами запропонувала я чоловікові. — Таке не можна викидати!
— Думаєш, вони кращі за онуків? — із сумнівом протягнув він. — Жодного разу не з’явилися…
— Може, вони старенькі, хворі, хіба мало причин…
— Я їм подзвоню, спитаю.
Через онуків дізналися телефон і почули бадьорий жіночий голос:
— Ой, та викиньте ви все! Вона нам ці листи пачками слала, ми навіть не читали останнім часом! Їй робити там нічого було — ось вона і розважалася…
Чоловік навіть не дослухав, перервав розмову. Каже, ось стояла б вона зараз поруч, придушив би!
— А знаєш що? Ти ж письменниця, ось і зроби із цих листів розповіді.
— Вони потім претензії пред’являть…
— Та вони, я впевнений, і книжок не читають! — хмикнув чоловік. — Але я заради тебе візьму у них письмовий дозвіл.
І він справді поїхав і оформив усе нотаріально. А я тим часом залізла в льох. Знаєте, у сільських будинках прямо з хати спускаєшся вниз під підлогу. А там — банок з соліннями, варенням… А на кожній баночці папірець приклеєний з вицвілим написом: «Іванкові його улюблені грузді», «Сонечцi лисички», «Солоні огірки для Анатолія», «Малина лісова для Сашеньки»…
P. S. В Анни Лук’янівни було шестеро дітей. Усі вони помepли раніше за неї (переважно через нещacні випадки), крім останньої, пізньої дочки, яка назвала мотлохом родинні фотографії та мамині листи…
Джерело: globalpres.co.
Аліса АТРЕЙДАС.
