Сергій Жадан: «Прифронтове місто напередодні Різдва. Всі йдуть до церкви… Хто з вас вціліє цієї зими…?

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проектів. Про свою любов до літерататури він говорить так:

-- Це відчуття захвату й реалізованості, коли ти весь час перебуваєш у певній «підключці» до того, що для тебе є важливим. Це фантастичне відчуття, повірте. Іноді воно заважає, але в цілому це велика радість – робити те, що хочеш робити. В нашому далекому від досконалості світі далеко не завжди можна собі це дозволити. Можна лише дякувати за таку можливість.  Мені здається, «любов до життя» (якщо вже ми користуємось такими концептами) – це щось, замішане на великій довірі. Якщо її немає, дуже багато речей у цьому житті сприймати насправді важко. Оскільки життя – територія, максимально далека від досконалості. А разом із тим вона дає нам шанс для любові. Інша річ, наскільки ми здатні цим шансом скористатись. Іноді це справа виховання, іноді – досвіду. Хоча в більшості випадків, припускаю, це просто справа випадку. Тому що до кінця допливе лише той, хто від початку не боявся потонути, хто знаходив велику любов, хто відчував солодку радість, хто переживав справжній відчай, ось саме він і допливе до кінця. Якщо, звісно, не обламається.

Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей:
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, – говорить, – не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники зі шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці
стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім,
ходім, покажу тобі наші статки й комори,
у мене, – говорить, – немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними –
з усіма радісними, усіма сумними –
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

«Вірші Жадана ніби переключення між паралельними світами. Ось ти щойно була десь у цій юрбі, що стоїть у черзі мов на трамвайній зупинці. Аж раптом щось клацнуло, і ти вже дивишся звідкись згори, і тобі відкривається істина», «Кожне слово вірша народжує та вбиває... вбиває та народжує...», - люди залишають коментарі під цим віршем, який зачепив за живе багатьох.