А коли ви востаннє запитували: «Людино, що тобі болить?»
Чи не розучилися ми співчувати?
Справіку на українській землі у дні посту і свят, якими так багате часове порубіжжя грудня–січня і коли самим Всевишнім даруються тривалі вільні від позахатньої роботи години, було заведено посилено пильнувати за власною душею — нарощувати в ній співчутливість, милосердність, вдячну пам’ятливість, готовність до благодійності
Чи не варто уважніше і по-дієвому оцінювати нам ті мудрі установки з огляду на сучасні, не дуже втішні, реалії у сфері гуманістики і побутової культури?
Далі — трохи конкретики. Переповнений, як то завжди буває по п’ятницях, рейсовий автобус везе з обласної столиці в поліську глибинку спраглих за домашнім теплом новобранців міста та кількох нештатних пасажирів. На передньому сидінні літня жінка, тримаючи перед собою такий величезний похоронний вінок, що його не помітити неможливо, витирає і витирає сльози кінчиками чорної хустини. За нею вовтузиться і постогнує та все не може зручно вмоститися чоловік середнього віку з прибинтованою до шиї рукою. На гальорці — весела компанія студентів із гучним реготом коментує «відики» на своїх смартфонах.
Дорога довга, і весь час спостерігати за тією драматичною дисгармонією просто сил не стає. Хочеться відволіктися, але з голови не йде думка, що подібними прикрими дисонансами щодалі щільніше наповнюється й увесь наш громадський простір, що люди взагалі перестають розуміти чи навіть зауважувати одне одного. Тим більше, що підтвердження знову і знову надходять із того ж таки автобусного салону. Ось обізвалася сусідка украй запечаленої пасажирки, і з’ясувалося, що їдуть обидві на похорон померлого від колишніх ран молодого ветерана АТО. Але одна — в ролі рідної тітки і хрещеної мами, а друга — як добросерда землячка. Чути примовляння: «Та перестань уже плакати. Твоя сестра сама винна, що його туди пустила». Певно, зайве казати, що таке «вболівання» викликає у згорьованої ще сильніший наплив жалю.
За законами народної моралі життєрадісність не мала бути егоїстично безмежною, безпардонною. Завжди пам’яталося про знедолених, скривджених, про пошанування спочилих у Бозі і вдячність старшим.
Як не прикро, з подібними заспокоєннями доводиться стикатися не раз. Почувши у відповідь на запитання, хто помер, рідні покійного, буває, вислуховують оперативну реакцію на кшталт: «А скільки років? 60? Ой, то що ви хочете, тепер молоді падають, як мухи». При поминальних обідах після траурного ритуалу запрошені «співчутливці» не про чесноти покійного ведуть мову, а про власні господарські клопоти, ціни на базарі і т. ін. Хворій бабусі, яка скаржиться, що біль у ногах попри лікування чомусь не минає, внук-підліток весело радить: «А ти заглянь у паспорт — і будеш знати чому». Балакуча кондукторка доводить до сліз хлопченя, яке ненароком зачепило її лікоть учнівським ранцем, заледве не вдвічі більшим за його власника. На зауваження, що дитина після цього взагалі боятиметься користуватися громадським транспортом, тут же лунає безжурне: «А то вже його проблеми!».
Втім, від побутової словесної агресії нині вже доводиться потерпати чи не кожному. Певно, нікому з численних любителів вульгарної лексики на думку не спадає замислитися, як при брудному слововиверженні почуваються поряд інші — інакші. Розкидаючи довкруж свої «бліни» та кількаповерхові брутальні лайки, вони, вочевидь, навіть не здогадуються про існування нормальних способів для передачі гострих емоцій. Не відають, що в не такі вже й давні часи Кайдашів і в неписьменному середовищі обходилися при якихось невдачах і навіть запеклих сварках без матюків. Досить було висловів на зразок «А нехай йому!» чи «Цур тобі, пек!» або ж звернення до помічних сил: «Ой Боженьку!», «Ой люди добрі!» тощо.
Ні, ми не відійшли від заявленої теми і цілком усвідомлено акцентуємо на цій сумній логіці: невміння співчувати, відчувати тих, хто довкруж, породжує агресивність і в мисленні, і в поведінці.
То що ж це справді з нами коїться? З нами, кому у спадок дістався такий потужний, зафіксований у фольклорі та обрядовості, кодекс звичаєвого права, якому небагато аналогів у світі щодо гуманістичного наповнення! За законами народної моралі життєрадісність не мала бути егоїстично безмежною, безпардонною. Завжди пам’яталося про знедолених, скривджених, про пошанування спочилих у Бозі і вдячність старшим. Отож не з доброго дива на Святвечір готуються страви з меню прадідів та виділяється для вже відсутніх за столом окрема порція їжі і питва. За традиційним сценарієм весілля молодята перед бенкетом відвідували могили найближчих із родини, а в кінці обсилалося їх короваєм поперед усіх живих.
У дні посту відповідно спрямовували себе журливими (постовими) піснями — про «жону недужу у лихого мужа», про бідну сестру й недоброго багача-брата, про плач сирітки на могилі неньки, бо «ще мені мачуха голову не мила, а вже мені мачуха головку побила».
…Звісно, не всі старовинні форми ушляхетнення внутрішньої людської сутності надаються до реставрації, але не може нас сьогодні не обходити сама проблема збереження благотворної ідейної спрямованості. Для її актуалізації нині маємо безліч можливостей, виховних інституцій не бракує, проте мудрий предківський досвід там теж не в належній пошані.
Можна зрозуміти більшовиків, які, окупувавши Україну, послідовно нищили наше звичаєве право, бо воно нарівні з мовою було одним з ідентифікаційних кодів нації. Але чи можна, до прикладу, погодитися з діями укладачів шкільної програми з української літератури, які під приводом нібито захисту дитячої душі від травмування горем та агресивністю обмежили доступ юних до багатьох надбань нашої класики. Не треба вже українським дітям, як то було досі, знати напам’ять Шевченкових «Мені однаково…» та «Мені тринадцятий минало», не треба вивчати «Гайдамаків», «Великого льоху», як і «Боярині» Лесі Українки, «Марусі» Квітки-Основ’яненка, «Хазяїна» Карпенка-Карого, «Ялинки» Михайла Коцюбинського. Не треба ще багато чого, де поряд із життєвими бідами ще виразніше окреслено значення совісності, обов’язковості, справедливості… Чого ж спонукають разом із купіллю позбавлятися й самої дитини?
І що — замість? Гаджети з усілякими жахачками та жорстокістю «суперів»?
А ми ще дивуємося зі схильності підлітків до булінгу, до засвоєння цинічних моделей поведінки, що їх задає «95 квартал».
Де ж вони, ті моральні авторитети з елітним статусом активних творців, виразників і провідників здорової громадської думки, до яких не прислухАтися не можна? Хто і чому не кличе на телеканали, як свого часу Олеся Гончара, ані Дмитра Павличка, ані Василя Овсієнка, а чи Юрія Щербака, Михайла Слабошпицького, Миколу Тимошика, інших відомих знавців української душі? Здогади, звісно, — з прегірким присмаком…
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України
