«Добрий вечір тобі, пане господарю»
Колядку про те, що «прийдуть до тебе три празники в гості», напередодні Різдвяних свят почула в ютюбі — співав чоловічий хор канадського міста Едмонтон. І пройнялася повагою до виконавців, які не відірвалися від українського коріння
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
Нащадки наших співвітчизників, які потрапили за океан у першу й другу хвилі еміграції, чи ті, хто дітьми був, як наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років минулого століття (на зламі Радянського Союзу і народження незалежної України) опинився з батьками на чужині, розчулили багатьох. Про це свідчать численні коментарі. Зокрема, і такі: «Люди емігрували у чужу країну, але не розчинилися в масі — зберігають своє походження, мову, культуру. Є чому повчитися», «Чомусь сльози течуть… Коли ми вже будемо достойно жити на своїй землі?». Але трапляються й інші думки. На зразок ось цих: «Добре любити таку Батьківщину здалеку. А пожити в ній — слабо?». І вже зовсім категоричне, з ноткою докору: «Патріоти повинні жити в Україні, як ми. І любити її тут, а не в Канаді. Повертайтеся. До зустрічі!».
Так склалося історично, що одною з найпопулярніших країн, куди емігрували українці, починаючи з ХІХ століття, стала Канада. За кількістю (а це 1,2 мільйона) країна Кленового листка поступається лише Росії, де живе майже 3 мільйони наших співвітчизників. І тенденція до міграції зберігається. Недавно стало відомо, що Канада упродовж наступних трьох років має намір прийняти понад мільйон осіб з усього світу. Знову ж таки не забарився коментар, озвучений під час одного з телевізійних політичних шоу: мовляв, як ви думаєте, кого в цьому «мільйоні» буде найбільше? Звичайно, українців, які скористаються можливістю знайти кращий заробіток за кордоном і допомагатимуть «будувати сильнішу Канаду», що й задумав уряд цієї країни.
Звісно, прикро, що розїжджається по світах, як не раз зазначалося, роботяща нація, — будь-яка країна, куди потрапляють українці не має нічого проти наших співвітчизників, їх усюди охоче приймають. А ще прикріше, що багато з них ніколи вже не повертаються. Оскільки на кардинальні зміни у своєму житті готові переважно молоді люди, то й виходить, що чиїсь онуки виростають на чужині. Ось і в Туричанах Турійського району живе сім’я Ткачуків, про яку якось розповідала наша газета як про хранителів історичної минувшини рідного села. А їхня донька у 1990 році поїхала в Канаду. І вже 30 літ вона там.
Хоч вирушала, можна сказати, в нікуди. Мала адресу вихідця із Туричан, який свого часу оселився в провінції Манітоба. Брала квиток, як кажуть, в один кінець. Однак після короткого гостювання той колишній волинянин посадив дівчину в автомобіль і завіз в аеропорт, щоб верталася додому. Але в неї були зовсім інші плани: не в Україну вона полетіла, а в Монреаль, до людей, з якими познайомилася в дорозі за океан. Вони, ніби передчуваючи, що в дівчини щось може не скластися, запросили її до себе на всякий випадок, продиктувавши адресу. Цей «всякий випадок» і виручив. У Монреалі почалася нова сторінка життя Тетяни. І була вона успішна. Жінка працює в туристичній фірмі. Виручило значною мірою те, що знала французьку, яку вчила в школі та педінституті, — у Монреалі 60 відсотків населення з 4 мільйонів загальної кількості розмовляє саме цією мовою.
Двоє синів народилися і виросли за океаном. Уже й онук є. Торік сімейство приїжджало у повному складі на Волинь, зокрема і в Туричани до батьків. Тішить, як розповідала мати Тетяни Віра Миколаївна, що від тата й мами (чоловік доньки — лучанин) її онуки чують українську, тож у спілкуванні з бабусею й дідусем мовного бар’єру не було. І, мабуть, так само знають українські пісні. І якщо не на весь світ у якомусь торговому центрі, як чоловічий хор Едмонтона, то в себе вдома, в родинному колі співають різдвяну колядку. А може, колись подарують цю зимову казку і своїм бабусі й дідусеві, а вже ті «і столи застелять, та все килимами».
…У ці дні українські колядки лунали на італійських вулицях, у метро столиці Франції. Воістину «нашого цвіту — по всьому світу»!
