Так ніхто не кохав
Як добре, що колись спізнились ми
Поезія для душі
I мокрий сніг, аж хлюпає земля,
I мокрий ранок із очима смутку.
I хто б подумав: тільки ти і я
Чомусь тоді спізнились на маршрутку.
Одна на двох халепонька, овва!
Одна на двох зелена парасоля…
Кажу собі: — Напевно, так бува…
— Ой, не завжди, — сміється тихо доля.
Той мокрий сніг, те марево зими,
Тих спогадів химерна павутина…
— Як добре, що колись спізнились ми, —
Промовив ти, обнявши доньку й сина.
Євгенія НАЗАРУК,
с. Лище Луцького району.
