У Камені-Каширському зберігається найстаріший дерев’яний католицький вівтар на Волині.

«Висновок мистецтвознавців нас здивував: це — найстаріший різьблений дерев’яний католицький вівтар на Волині»

— У 2002 році, — пригадує Наталія Пась, — у нашому поліському краї була експедиція Волинського краєзнавчого музею за участю Євгенії Ковальчук — заступника директора з наукової роботи цього закладу, Тетяни Єлісеєвої — завідувачки Музею волинської ікони, під керівництвом Володимира Александровича — відомого мистецтвознавця зі Львова. Ми обстежували тутешні храми. І насамперед — церкву Різдва Пресвятої Богородиці, що у райцентрі (у народі її називають Волинською, бо знаходиться на місці колишнього села Воля, а нині вулиці з такою ж назвою). І тоді тут були виявлені ікони Богородиці, Спаса, що датуються другою половиною ХVІ століття. Ці дуже цінні речі внесені до наукового обігу.

 Під час цієї експедиції ми обстежували і ряд інших святинь. Зокрема були в Осівцях. І ось тут на горищі церкви побачили фрагменти старовинного іконостасу із підписом автора Касперського. А ще — образ Миколая і дві маленькі ікони — святої Параскеви П’ятниці та святого Михаїла. Фрагменти іконостасу були передані до Волинського краєзнавчого музею. А згадані ікони потрапили у наш заклад. Так у них почалося друге життя, а у нас з’явилася експозиція сакрального залу.

Саме це, за словами Наталії Олександрівни, дало поштовх, аби колекціонувати і рятувати зразки сакрального мистецтва.

У 1638 році Адам Сангушко фундував у нашому місті костел домініканців. Те, що в музеї маємо таку рідкісну річ, — це гордість.

Сьогодні кульмінацією експозиції, яка почала формуватися в 2002-му, є фрагменти вівтаря, який був переданий музею настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці Юрієм Михайловим років шість тому.

 — Коли ми подали інформацію про нього в Національний музей імені Шептицького, що у Львові, — розповідає Наталія Олександрівна, — то мистецтвознавець Володимир Александрович сказав, що це неабияка цінність — найстаріший різьблений дерев’яний католицький вівтар на Волині. Спеціалісти датують його першою половиною ХVІІ століття. Фрагменти золоченого вівтаря із плоскорізаними фігурами з двох боків, очевидно, із костелу Каменя–Каширського. Відомо, що у 1638 році Адам Сангушко фундував у нашому місті костел домініканців. Те, що в музеї маємо таку рідкісну річ, — це гордість. Хоч я не люблю цього слова. Тож скажу по–іншому: ми дорожимо таким експонатом.

«Народне малярство. Але яка в нього історія!»

У сакральному залі багато цікавих експонатів. Але є такі, з якими пов’язані особливі спогади Наталії Пась:

— Якось ми проводили дослідження у храмі села Запруддя. І побачили там на дзвіниці іконостас із старовинних ікон. На той час настоятелем церкви був Олександр Кулюк, який на запитання, чи можна їх забрати в наш музей, відповів згодою. Вони, до речі, були в дуже гарному стані — тільки від пилу ми їх витерли і повісили в сакральному залі.

А ще поруч із згаданими іконами стояв образ Миколая. Але він був дуже поруйнований, можна сказати, в аварійному стані. Тож у Наталії Олександрівни, як пригадує, відразу не вистачило сміливості його брати в музей — це ж відповідальність велика: чи не знищиться образ ще більше?

 — Я спочатку його не взяла, — каже наша співбесідниця. — Але це не давало мені спокою, бо, мабуть, неправильне було рішення з мого боку — одне взяти, а чимось знехтувати.

Скажемо, що нині цей образ — в експозиції сакрального залу Камінь–Каширського народного краєзнавчого музею. Датується він першою половиною ХІХ століття. Це той період, коли в Запрудді жила родина Косачів.

— А забрали ми цю ікону, — розповідає Наталія Олександрівна, — уже тоді, коли у нас були налагоджені зв’язки з Національним науково–дослідним реставраційним центром України, що у Києві. Попередньо домовившись (це важка, габаритна ікона), я вирушила в столицю. Але коли її побачили реставратори, то були трохи розчаровані, оскільки це звичайне народне малярство. Одне слово, відчувала, що можу поїхати додому з нею, — не візьмуть її в роботу. І тоді я розповіла, що образ — із Запруддя, до нього молилися Косачі (те, що родина Косачів — Тесленків–Приходьків жила у Запрудді на Камінь–Каширщині, ми дослідили і маємо друковане видання, підготовлене до 145–ї річниці співачки досвітніх вогнів). Тобто він меморіальний. Після цього на нього подивилися по–іншому.

 Три роки ця ікона була в реставраційному центрі. Засідала наукова рада з тим, аби вирішити, що з нею робити. І, порадившись з нами, дійшли висновку, що збережуть образ в такому вигляді, в якому він є нині, лише закріпивши фарби, аби не сипались. Тим більше, що лик добре зберігся. З минулого року цей експонат у нашому музеї.

Незабаром повернуться до Каменя–Каширського вже відреставровані церковні книги, видані в Почаївській лаврі в 1810 році (до того, як потрапити в сакральний зал, вони були у Ворокомлівському храмі). Своєї черги на руку спеціаліста чекає ікона Божої Матері із церкви села Сошичне. Все це — кроки до того, щоб була збережена минувшина, без якої немає майбутнього.