Мама і син.
Крилата колісниця часу. Щоденник Костя Гарбарчука
Чим переймався і з чого дивувався останнім часом редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя «Газети Волинь» Кость ГАРБАРЧУК
…Cкільки залишилося шоколадних цукерок
У бразильського поета Маріу де Андраде (1893–1945) є цікаве порівняння прожитих літ із ласощами: «Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу, ніж прожив. Відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по–справжньому їх смакувати. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їхні досягнення. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Я хочу жити з людьми, які несуть у собі людяність і вміють сміятися з власних помилок. Люди, які розуміють своє покликання і не ховаються від своїх обов’язків. Ті, які захищають людську гідність і прагнуть бути на боці істини і справедливості. Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець інших, які, попри важкі удари долі, навчилися рости і зберегли власну душу. Тому я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки зрілість».
Як на мене, один із найвлучніших висловів про час, що минає, тому повністю погоджуюся з думкою талановитого бразильця. Вже не хочеться витрачати даремно жодну із цукерок, котрі лишилися, адже вони будуть більш смачними, ніж ті, які з’їв.
У нас із вами є тільки один шанс на життя, без чернеток. На відміну від героїні оригінального роману, який я «проковтнув» напередодні Нового року. Сучасна британська письменниця Кейт Аткінсон у 2013 році опублікувала книгу «Життя за життям». Завдяки видавництву «Наш формат» та перекладачці Ярославі Стрісі тепер ми маємо змогу читати роман українською. Відразу після виходу твір отримав визнання у світі й став переможцем у номінації «Історична фантастика». Хоча це цілком реалістичний роман про дівчину Урсулу Тодд, яка народжується 11 лютого 1910 року й відразу помирає немовлям, бо пуповина закрутилася навколо шиї. Але далі авторка нам пропонує чимало різних варіантів життя та смерті головної героїні: вона тоне у морі, розбивається, впавши із даху. У семилітньому віці стає жертвою епідемії «іспанки».
В одному з розділів Урсула гине від бомбардування нацистами Лондона у 1940 році. Вже у наступному — виходить заміж за німця й помирає у Берліні у 1945–му. Кейт Аткінсон висуває альтернативні версії. Книга цікава тим, що, читаючи її, намагаєшся проаналізувати власні кроки та вчинки. Коли б у вас була можливість щось змінити, то що б ви зробили? Гадаю, у багатьох шанувальників «Волині» з’являлися такі думки. Як би склалося життя, коли б людина вчинила інакше. Я також колись розмірковував над цим. Один із варіантів — що б робив, коли б не став студентом університету. Пам’ятаю, що збирався їхати після армії десь на Далекий Схід на золоті копальні. Виношував таку романтичну ідею.
Не марнуймо життя на дурниці, бо маємо єдиний, неповторний, наш власний варіант — і вже не зможемо змінити минуле та виправити скоєні помилки.
Саме у книзі «Життя за життям» я натрапив на вислів про «Крилату колісницю часу», а кожний розділ, у якому помирає Урсула Тодд, закінчується словами «…запала темрява». Отож, поки цього не сталося, не марнуймо життя на дурниці, бо маємо єдиний, неповторний, наш власний варіант — і вже не зможемо змінити минуле та виправити скоєні помилки.
…Повернення внука з фронту — найкращий подарунок
На Різдво ми всією родиною збираємося у батьківській хаті. Це давня традиція, скільки себе пам’ятаю, адже в мами 8 січня день народження. Цьогоріч їй виповнилося 88 літ. Третє свято без тата, але він був із нами того вечора, онуки й правнуки з гумором та добрим словом згадували дідуся. Всі у родині добре знають ту сімейну історію про зустріч 17–річних Володимира Гарбарчука й Василини Мороз на танцях у 1949–му в селі Линівка Рожищенського району. Мій батько в юності грав на гармошці. А дівчатка із сусідніх Трилісців прийшли на вечорниці. Але тільки хтось із парубків запрошував Василину, мою маму, гармоніст відразу зупинявся. Не було в молоді тоді забави, бо сільський музикант вподобав метку жваву дівчину, яка дуже любила танцювати, але сам не міг її запросити, бо мусив грати…
Через рік, у жовтні 1950–го, батьки побралися, а вінчалися у церкві села Любче.
Я вже не раз казав, якою вдалою та результативною стала та зустріч у Линівці на танцях: троє дітей, п’ятеро онуків, дев’ятеро правнуків та троє праправнуків. І наша родина регулярно збільшується й поповнюється. У 2019–му напередодні Різдва внучка Аня народила хлопчика Назарчика, а цьогоріч — на третій день свята — правнучка Вікторія народила сина. Тож життя триває.
Але найбільшим подарунком на Різдво для мами та всієї нашої родини стало повернення з фронту онука Олександра — сина мого старшого брата Миколи. Він у складі 14–ї бригади захищав нас усіх на Сході України.
…Спогадами моєї мами
Пам’ятаю пекучий біль і власний розпачливий крик. Я біжу босий із вигону за селом Трилісці, куди виводив нашу корову, й ридаю. Мені назустріч із нашого двору летить мама. А я так сплакався й не можу толком пояснити, що ж сталося. Тільки показую на ногу, яка чомусь набрякла й почервоніла. Це зараз смішно, а в чотири роки, коли тільки починаєш пізнавати навколишній яскравий і добрий світ, пекучий укус бджоли став справжньою маленькою трагедією. Мама підхоплює мене на руки, швиденько несе до хати й промовляє: «Не плач, синочку, зараз витягнемо жало — й до вечора будеш бігати». А мені так боляче, що здається, вже ніхто не врятує й занесуть мене на могилки, як нещодавно зробили з бабусею Юхимкою.
За кілька хвилин біль стихає, мама виймає жало і щось прикладає до розпухлої ноги. Заплаканий, але із відчуттям спокою та захисту, засинаю на її руках. Це мій перший свідомий спогад. З того часу розпочалося дитинство, яке я вже пам’ятаю.
Тільки коли став журналістом, то зрозумів, що любов до слова мені передалася від мами. Вона змогла закінчити лише сім класів, але змолоду пише вірші. До кожного свята читає напам’ять власний твір. І цього року матуся знову здивувала наївною і щирою поезією. Про кожного з нас згадала в окремій строфі.
Після смерті батька мама дуже затужила. Вони з татом прожили разом майже 67 літ. Щоб якось відволікти від сумних і негативних думок, я запропонував їй написати спогади.
Після смерті батька мама дуже затужила. Вони з татом прожили разом майже 67 літ. Щоб якось відволікти від сумних і негативних думок, я запропонував їй написати спогади. Приніс зошит великого формату. Завдяки цьому вдалося дізнатися багато цікавих подробиць, які ми чули лише фрагментарно. Про страшну травму, коли семирічну Василинку скалічила молотарка і як її везли вночі до костоправа у село Кошари біля Ковеля. Про першу хату розміром 4 на 8 метрів, яку взялися будувати молодята відразу після одруження. Про переїзд батьків у місто Чистякове (Торез) Донецької області наприкінці 1950–х й повернення в рідне село через два роки. Для нащадків залишився унікальний родинний документ, щоправда, він ще не дописаний.
Як і більшість старших людей, мама відмовилася переїжджати до когось із дітей. Категорично заявила, що хоче жити й померти у своїй хаті. І зараз із нею ночує наша старша сестра Рая. Але кожний мій ранок розпочинається із телефонного дзвінка до мами. Поки тривають гудки, то серце б’ється частіше — я дуже хвилююся. Відразу стає легше, коли вона відповідає, строго й водночас турботливо запитує: «Костя, ти добре вдягнувся? Сьогодні такий вітер, і шапку бери зимову…». І хоч я маю власних дорослих дітей, але відразу відчуваю себе тим маленьким беззахисним хлопчиком, якого вкусила бджола, а мама врятувала від пекучого жала…
