У парі прожили 68 літ, а секрет простий — пробачати одне одному
За те, що гнав житнівку на весілля, нареченого арештували
Андрія Зубаля від тюрми врятувала дружина прокурора
Люблю слухати спогади людей поважного віку. Вони — очевидці драматичної епохи, але, як правило, ніколи не нарікають на життя, а смиренно приймають усі випробування і з християнським спокоєм ставляться до смерті. Нещодавно у селі Комарове Маневицького району познайомився із подружжям Зубалів. Андрій Мусійович та Віра Федорівна побралися у 1951– му — на свято Трійці — і вже 68 літ у парі, виховали трьох дітей і мають шестеро внуків.
У роки нацистської окупації в Комаровому не було німців.
Свою розповідь господар розпочинає спогадами із раннього дитинства.
— У 1938–му я пішов у перший клас ще польської школи, — пригадує дід Андрій. — Коли почалася Друга світова війна, Сталін із Гітлером роздерли Польщу і на Волині з’явилися визволителі. Так тоді називали червону армію. У другий клас почав ходити вже у радянську школу. Мого батька совєти призначили сільським головою, він був грамотним.
За словами Андрія Мусійовича, він навчався навіть під час війни. За німців у них була українська влада й жили повстанці. У класі на стіні висів великий тризуб.
Цікавлюся у подружжя, як вони познайомилися й скільки часу зустрічалися.
— Я ходив до неї два роки, — пригадує Андрій Мусійович.
Я взявся гнати житнівку в корчах. А в Комаровому після війни для боротьби з повстанцями стояв гарнізон. Солдати ходили по лісі й побачили. Приїхав участковий, брагу повиливав, мене арештував.
— А не три? — уточнює дружина, яка уважно слухала нашу розмову, але сама не захотіла нічого розповідати.
— Сказав батькові, що збираюся оженитися. Він пішов і домовився до Віриної матері, яка зосталася вдовицею. Свадьбу треба робити, а горілки не було. Я взявся гнати житнівку в корчах. А в Комаровому після війни для боротьби з повстанцями стояв гарнізон. Солдати ходили по лісі й побачили. Приїхав участковий, брагу повиливав, мене арештував. Тоді за таке давали рік тюрми. Самогонний апарат забрали в сільську раду. Добре, що батько в райсоюзі працював разом із жінкою прокурора. І став просити, щоб вона допомогла, — продовжує спогади мій співрозмовник.
За картоплю не дали ордена, бо не був членом КПРС
Нареченого тоді відпустили на волю і він ще встиг зробити на весілля 45 літрів житнівки. На Трійцю їх вінчав у старенькій дерев’яній церкві Різдва Богородиці священник Володимир Борковський — того дня було три пари. Молоду дружину Віру Андрій Зубаль привіз до батьків. А свою хату поставив у 1954–му. Майже все сам робив. Тільки майстри склали зруб.
— Я 15 років відпрацював у колгоспі різноробочим. Потім мене забрали бригадиром полєводчеської бригади. У трьох ланках — 120 жінок. Вирощували льон і буряк, — пригадує Андрій Мусійович. — А потім, аж до виходу на пенсію, трудився городнім бригадиром. Якось добре вродила картопля — 150 центнерів з одного гектара. Мені мали дати орден, але я не був «партєйним» і нагороду вручили шоферу–комуністу.
На запитання про секрет такого тривалого сімейного життя, дідусь Андрій і бабуся Віра лише усміхаються. Кажуть, що важко працювали й пробачали одне одному. Ніколи зла не тримали.
— У мене хазяйка хороша, — хвалить чоловік дружину. — Я з ранку до вечора на роботі, а все на її руках, — визнає Андрій Мусійович. — Було чимале господарство, бичків годували й здавали державі. Зараз уже нездужаємо. То тільки тримаємо курей. Добре, що поки удвох.
— Отак і прожили, ждемо смерті, — лагідно усміхається бабуся Віра, а дідусь Андрій тримає її за руку.
У них двоє синів і дочка: Володимир живе в Рокинях, Леонід — аж у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині, а найменша Світлана — у Маневичах.
