Шануймо справжні національні традиції і не спотворюймо їх постсовєтськими новодєлами…
Наші предки ніколи в мороз не пірнали в ополонки!!!
Як відзначали свято Водохреща запорозькі козаки? Чи роздягались і пірнали у мороз в ополонки наші предки-козаки?
Можу вас розчарувати. Ні! Пірнання в ополонку на свято Водохреща не є і ніколи раніше не було українською традицією. Наші предки ніколи в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись). Про такий ритуал не згадується в жодних серйозних наукових дослідженнях і нема його в українських народних та релігійних традиціях. Це швидше постсовковське спотворення наших багатовікових національних та релігійних звичаїв. Така мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали даний стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, більш схожий на язичництво, аніж на християнство.
Наші предки ніколи в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись).
Пропоную познайомитись із описом, як насправді відзначали свято Богоявлення українські козаки на Запорозькій Січі.
Це спогади старого запорожця Микити Коржа, автора усних оповідань та автобіографії, козацький довгожитель. У віці 105 років він був досить бадьорим і оптимістичним. Дуже добре пам'ятав старовину і вельми цікаво оповідав про неї. Його усні оповідання про побут запорожців записали архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Гавриїл (1781—1858) та єпископ Саратовський і Царицинський Яків (1792—1850). Вперше літературне опрацювання цих записів надрукував історик А. О. Скальковський. Окреме видання — «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» — вийшло в Одесі 1842 року.
Так от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали ними; за козаками – маси простого люду, і всі разом йшли до Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знову стріляли, цього разу скільки кому заманеться».
В книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» ніде немає натяку на те, що українці, майстерно приготовляючи Йордан за кілька днів до Хрещення Господнього, поливаючи вирубаний з криги хрест буряковим квасом, готувалися до того, щоб неодмінно після великого водосвяття стрибнути в ополонку з крижаною водою. Чому? Відповідь проста: українці з великою побожністю і навіть зі страхом ставилися до великої АҐІАСМИ, до води, як до святині. Адже, з річки чи ставка, вода в яких колись була криштально чистою, всі намагалися набрати води у приготовлені і спеціально прикрашені посудини. Тому дико б виглядало таке видовище, коли люди після водосвяття побожно набирають воду, а тут хтось поруч викупається, «змиваючи свої гріхи» зануренням у воду. За О. Воропаєм у нашого народу існувало повір’я: як тільки-но священик занурить хреста у воду, з води біси вискакують і мерзнуть на хрещенських морозах доти, доки не прийде якась жінка прати брудну білизну. Тому після Водохрещ десь приблизно до одного тижня жодна побожна жінка не ходила до річок і ставків прати одяг, щоб вся нечисть, яка вискочила з святої води, вимерзла. Можливо це повір’я дещо радикальне та дивакувате, але воно засвідчує, наскільки шанобливо до освяченої води ставилися наші предки. Вони не розливали її повсюдно. Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини не пролити на землю.
Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини святої води не пролити на землю.
Отже, в давнину у наших пращурів не було водопровідних кранів у хатах, тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Козаки на Січі не знали такого звичаю, як занурення у воду на Водохрищі всім своїм тілом.
Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я й міці було побільше нашого! Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без потреби. Тож шануймо справжні національні традиції! І не спотворюймо їх постсовєтськими новодєлами… Принаймні, якщо хтось хоче задля оздоровлення поморжувати, то це не обов’язково перетворювати на безглуздий шабаш у день великого християнського свята…
А політикам краще демонструвати реальні справи, а не оголені частини свого тіла перед телекамерами…Бо виборцям від того тепліше та краще жити не стане.
Олександр СЕРЕДЮК, історик і етнограф, письменник і публіцист.
