Хочу поговорити з тобою, рідненький таточку!
19 січня святкував день народження Василь Григорович Степюк (на фото), житель селища Благодатне, що поблизу Нововолинська. Замолоду працював у шахті, ростив двійко дітей, а ще — кохався у квітах. Його знають як доброго сім’янина, господаря і великого природолюба. Для доньки пана Василя — Мирослави, яка останні 25 літ мешкає аж в Ізраїлі, цей особливий день став гарною нагодою висловити те, що береже у собі як найкоштовніший скарб. На адресу нашої газети жінка надіслала лист-сповідь перед дорогою людиною і якоюсь мірою перед собою…
«Сьогодні, у такий святковий день, я хочу поговорити з тобою, рідненький таточку! Пробач, що вибрала епістолярний стиль спілкування у час технічного прогресу. Люди спілкуються по телефону… Можливо, через стан здоров’я ти не зможеш мене почути. Думаю, лист в улюбленій газеті прочитаєш.
Чверть віку, відколи я покинула рідну домівку, Україну, я живу спогадами про рідний дім, край, людей (згадую тата, брата й маму, якої вже немає серед живих). Як мені вас не вистачає в чужій країні, з чужими звичаями, мовою!
Перед очима пропливає моє дитинство… Ти, тату, повертався з роботи — ми з братом бігли назустріч. Ти брав нас за руки і вів до лавки під виноградом, садив на коліна і гладив по голівках. Я досі відчуваю тепло твоєї щоки, дотик твоїх ніжних рук…
Руки… Натруджені батькові руки… Скільки ви, руки, роботи зробили! Скільки ви, руки, затратили сили… Ми з братом зістрибували з колін і бігли кудись, а ти спокійно й діловито оглядав квітник: ішов до куща жоржини, торкався пелюсток і пестив їх теж, наче дитину по голівці. Дякую тобі, тату, за ці квіти, котрі цвіли, коли я жила вдома і після того, коли покинула рідну домівку!!!
Я досі відчуваю тепло твоєї щоки, дотик твоїх ніжних рук…
У нас була не присадибна ділянка — оранжерея. Ранньої весни витикалися підсніжники, згодом піднімали білі та жовтуваті голівки нарциси, різнокольорові тюльпани, іриси… Різнобарвні півонії, акуратно підв’язані, стояли кущами–парасольками, вклонялися од вітру, ніби дякуючи господареві за хороший догляд.
А які букети ти, батьку, дарував усім хорошим людям! Вони, проходячи біля живого паркану, зупинялися помилуватися величезним квітковим килимом…. Посеред двору палахкотіли маки. Цвіли жоржини, менші й більші, різних кольорів. Ти їх, тату, підв’язував, поливав, щоб вітер не зламав, не хилилася квітка. А які букети ми носили в школу на 1 Вересня! Найкращі, бо вирощені тобою!
А який же багатий у тебе, тату, садок! Черешні, соковиті вишні, абрикоси, сливи. Коли ранні черешні, що росли під вікном, з’їдали шпаки, ти казав: «Пташина також любить ягоди…» А які солодкі й смачні яблука, груші! Одну з яблунь ти назвав моїм іменем (яблуня Мирослави). Фрукти застеляли всю траву, не встигали збирати.
…Я досі відчуваю запах твоїх рук. Вони пахнуть садом… Я часто розповідаю твоєму внукові Максимові про дні свого минулого.
Пізно восени ми різали виноград: ти — на драбині, подаєш нам соковиті грона…
Пам’ятаю, як тобі було важко, коли ми вчились у Львові. Ти їздив до нас щотижня, аби ми з братом не перевтомлювались поїздками додому по продукти. Працював у шахті, щоб заробити більше грошей для нас.
…Татусю рідненький, пробач свою дочку, що втомила тебе своїм листом.
Ми любимо тебе! Немає такого дня, щоб я не згадала тебе…
Нехай сьогодні наші привітання
Залишать в серці добрий слід.
Прийми найкращі побажання
Здоров’я, щастя та многих літ!»
Дочка Мирослава, онук Максим. (Ізраїль, 2020 р.)
