У нинішньому обряді більше язичництва, ніж християнства.
Наші предки ніколи на Водохреща не пірнали в ополонки! Боялись осквернити святу водицю
Як відзначали Йордан запорозькі козаки? Чи роздягались і пірнали вони у мороз в ополонки, як зараз масово роблять українці, особливо наші політики, котрі хизуються голим торсом перед камерами?
Можу вас розчарувати. Ні! Занурення в ополонку на свято Водохреща не є і ніколи раніше не було українською традицією. Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священників і не бруднили щойно освячену воду (яку набирали, щоб пити, а не купатись). Про такий ритуал не згадується в жодних серйозних наукових дослідженнях, нема його і в українських народних та релігійних традиціях. Це швидше постсовковське спотворення наших багатовікових національних та релігійних звичаїв. Така мода з’явилася в нас у 1990-ті роки, а особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали такий стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржування» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, більше схожий на язичництво, аніж на християнство.
Пропоную ознайомитися з описом, як насправді відзначали свято Богоявлення українські козаки на Запорозькій Січі.
Це спогади старого запорожця Микити Коржа, автора усних оповідань. У 105–літньому віці цей козацький довгожитель був досить бадьорим та оптимістичним. Дуже добре пам’ятав старовину і вельми цікаво оповідав про неї. Його розповіді про побут запорожців записали архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Гавриїл (1781 — 1858) та єпископ Саратовський і Царицинський Яків (1792 — 1850). Уперше літературне опрацювання цих записів надрукував історик Аполлон Скальковський. Окреме видання — «Устное повествование бывшего запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, села Михайловского, Никиты Леонтьевича Коржа» — вийшло в Одесі 1842–го.
Така мода з’явилася в нас у 1990-ті роки, а особливо в 2000- ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали такий стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції».
Так–от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємося, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з Євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за ними — маси простого люду. Усі разом ішли до Дніпра, на Йордан. Тут ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знову стріляли, цього разу скільки кому заманеться».
У книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» ніде немає натяку на те, що українці, майстерно приготовляючи Йордан за кілька днів до Хрещення Господнього, поливаючи вирубаний з криги хрест буряковим квасом, готувалися до того, щоб неодмінно після великого водосвяття стрибнути в ополонку з крижаною водою. Чому? Відповідь проста: українці з великою побожністю і навіть зі страхом ставилися до великої АҐІАСМИ, до води як до святині. Адже з річки чи ставка, які колись були кришталево чистими, всі намагалися набрати води у приготовлені і спеціально прикрашені посудини. Тому дико б виглядало таке видовище, коли люди після водосвяття побожно набирають воду, а тут хтось поруч викупається, «змиваючи свої гріхи». За Олексою Воропаєм, у нашого народу існувало повір’я: тільки–но священник занурить хрест у воду, з неї біси вискакують і мерзнуть на хрещенських морозах доти, доки не прийде хтось прати брудну білизну. Тому після Водохрещ тиждень жодна побожна жінка не ходила до річок і ставків прати одяг, щоб уся нечисть, яка вискочила зі святої води, вимерзла. Можливо, це повір’я дещо радикальне та дивакувате, але воно засвідчує, наскільки шанобливо до освяченої води ставилися наші предки. Вони не розливали її повсюдно. Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини не пролити на землю.
У давнину наші пращури не мали водопровідних кранів у хатах, тож на Богоявлення після освячення набирали воду з ополонки, щоб пити потім цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Козаки на Січі не знали такого звичаю, як занурення у воду на Водохреще всім своїм тілом.
Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А в козаків здоров’я й міці було — не нам рівнятися! Але їм навіть на думку не спадало в мороз занурюватись у воду без потреби. Тож шануймо справжні національні традиції! І не спотворюймо їх постсовєтськими «новодєлами»… Принаймні, якщо хтось хоче задля оздоровлення поморжувати, то це не обов’язково перетворювати на безглуздий шабаш у день великого християнського свята.
А політикам краще демонструвати реальні справи, а не оголені частини свого тіла перед телекамерами… Бо виборцям від того тепліше та краще жити не стане.
Олександр СЕРЕДЮК, історик, етнограф, письменник і публіцист
