Невесела мама або тато — це ніби менше світить сонце, менше люблять
Я – МАМА. Колонка Оксани КОВАЛЕНКО
«Мамо, ти сейдита? Ти будеш сваїтися?» — турбується мій трирічка своєю мовою. (Він щойно всунув у тарілку з борщем руку і тепер спостерігає, як з ліктя сповзають бурячок і капуста. А через секунду з тривогою переводить погляд на мене)
Я теж споглядаю і думаю: добре, що я не бачила, як устромляв… Чомусь важко братися за ще одне переодягання–прибирання, коли тільки присіла, коли от щойно все було бездоганно. Але навздогін легше роздумувати, чому малий чекає від мене сердитості: певне, попереднього разу не стрималася. Недобре. Уже давно прийняла для себе закон, що не сварю за необережність і необачність. Ніякого «роззява». Особливо, коли просторовий досвід (як повернутися, нагнутися, щоб нічого не зачепити) у малих ще тільки накопичується. Тим паче, нібито досконалі дорослі регулярно спотикаються, вряди–годи щось розсипають і виливають на себе. Тож я дуже не хочу, щоб мої діти нервували через муху, роздуту мамою до розмірів слона.
Батьків закликають не гнатися за ранніми методиками розвитку дитини, а працювати над своїм умінням любити (без умов) і умінням показувати це синам і донькам.
Інший випадок: щось собі шпортаюся по хаті, настрою нема, малий усе крутиться навколо (розпитує, чи схожий на Котигорошка, лягає під ноги, зносить до мене іграшки) — і щоразу намагається піймати мій погляд. Врешті йому вдається стрепенути маму питанням, чи я його люблю. З чого б це раптом?! Я про це знаю! Похмурість значимого дорослого малеча дуже швидко пов’язує із собою. Невесела мама або тато — це для неї ніби менше світить сонце, менше люблять. Обіймаю і розповідаю, що просто мамі болить трохи голова та ще й справ назбиралося. Моя розрада пропонує мені допомогу… Психологія малої людини працює за принципом «люблю себе настільки, наскільки ви, дорогі і близькі мої, любите мене». Ось тому батьків закликають не гнатися за ранніми методиками розвитку дитини, а працювати над своїм умінням любити (без умов) і умінням показувати це синам і донькам.
«Мамо і тату, я шукаю ваш погляд. Мені необхідно, щоб мене «бачили» — так я відчуваю себе проявленим у світі. І те, що я відчуваю у вашому погляді, стане моїм ставленням до себе. Мені важливо наповнитися вашим любуванням», — нагадує повсякчас на своїй фейсбук–сторінці моя улюблена психотерапевтка Світлана Ройз.
Звісно, не мусимо постійно вдавати з себе оптиміста: умовно кажучи, десь 30% нашої «бурхливості» дитина витримає, сприйме, але їй буде важко при «постійно змінних вітрах».
З досвіду скажу, що доросліші діти перестають зазирати в очі. Але милування вони все одно потребують (як і дорослі). Це я — вже про старшеньких, з яких якогось моменту їхні менші брати й сестри стягнули добру частину ковдри маминої й татової уваги. Моїй доні лише десять. Що таке десять років життя? Мізер, але більше, як три, тому вона пристосувалася до обставин й іноді підходить і так і каже: «Посидь зі мною». А як розквітає, коли пригортаю її несподівано! Обожнює слухати, як читаю свої записи про неї маленьку. У такі миті я намагаюся спланувати–побільшити свої прояви любові. Вона ж, справді, не завжди очевидна. Найперше і найлегше — підгледіла у дітей: син при зустрічі з друзями обіймається. Хіба то важко обійняти школярку перед виходом на уроки або малого у дитсадку, коли забираю додому? …Помітила, як тільки опиняюся на дивані, — малий уже на колінах, то тепер гукаю й дочку на посиденьки. Про школу й телефон у цей час нема мови, бо то зовсім інший формат. Вечері у будні — це теж про увагу (а десь і любов). Головне — всадити разом за одним столом, бо старші якось швидко навчили меншу сестру схопити свою порцію і податися в кімнату. Тож тепер шкідливу традицію борю із милою усмішкою і словами, що хочеться побути разом.
Направду багато важливого криється у дрібницях. Діліться, дорогі читачі, своїми спостереженнями про «них і нас» за електронними адресами: [email protected] або ж [email protected]. Поштова — є в газеті.
