Старовинні шедеври пані Марії із Нововолинська

Будинок–музей

Напередодні Нового року мені пощастило. Ні, я не отримала жодних виграшів, і за кордон на відпочинок мені не вдалося поїхати. Але я побачила те, що важко знайти навіть у солідних музеях України, за невеликим винятком, та й навіть світу. Це — ​багатюща, розкішна колекція старовинного українського одягу.

Їхній будинок, розташований у Нововолинську біля львівської траси, без перебільшення, — ​це справжня хата– ​музей. Скрізь — ​на першому, другому поверхах, на східцях — ​милують зір святково (!) вбрані манекени, на яких демонструється колишній одяг українських, зокрема й волинських, жінок. Наші сучасниці навіть не можуть уявити, якими модницями були їхні предки!

— Шкода, що пласт якраз волинського одягу мало вивчений, а тому й недооцінений, — ​розпочинає своєрідну екскурсію господиня–колекціонерка Марія Доліновська. — ​Ми знаємо про борщівські, галицькі, полтавські вишивки. Чуємо про сокальську сорочку. А от про волинську мало згадують. Хоча такою ж була вишивка нашої південно–західної Волині, тому що Сокаль до 1920–х років входив до складу Волинської губернії. Подібні сорочки я побачила в музеях у Іваничах, Володимирі–Волинському, Горохові, Нововолинську та тутешнього центру проф­техосвіти (колишнє ВПУ), ознайомлюючись з їхніми експонатами.

Це прекрасно відтворила у своїх малюнках видатна діячка українського мистецтва Олена Кульчицька.

Наші прабабусі були дуже талановитими майстринями. Які тільки техніки не застосовувалися! І лічильна гладь, і ретязь, і стебловий шов, і вирізування… З їх допомогою створювалися неповторні речі! Причому все шилося вручну.

Пані Марія робить невеликий екскурс у минуле. Розповідає, що так звану поліську зону від волинської відділяв купецький тракт. До останньої входили деякі райони Львівщини, Рівненщини, де, на її думку, вміють краще створювати бренди і шанувати свою спадщину. Багато цікавого про це, а також про давні традиції наших предків, їхній побут, одяг, прочитала в працях столичних науковців, як–от директора Центру фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Щибрі, рівненського етнографа Алли Українець. Чимало корисного можна почерпнути з книги Людмили Пономар «Народний одяг Правобережного Полісся середини ХІХ — ​середини ХХ ст.». А найкращим путівником для нововолинської збирачки старовини служить книга–каталог Волинського краєзнавчого музею «Традиційні сорочки Волині та Західного Полісся кінця ХІХ — ​ХХ століть». До слова, в одній із кімнат — ​не лише шедеври одягу, а й рідкісні книги на цю тему, які при нагоді вона завжди купує.

Про історію розповість… одяг

— Ось гляньте — ​це володимир–волинська вишивка: філігранна мережка на рукаві, — ​очі моєї співрозмовниці горять, а все сказане не встигаю записувати. — ​Поєднання червоного із синім або чорним кольорами — ​із Житомирського Полісся. А ось ці — ​горохівські та іваничівські, унікальні тим, що дуже старовинні, мають цікавий покрій — ​широкі манжети та так звані богородичні подовжені коміри. А ці, давніші, вишиті чорним по білому, виглядають розкішно і шляхетно. Ідентифікую їх самостійно за книжкою або звертаюся до науковців по допомогу.

Пані Марія розповіла чимало про полотно, адже завдяки вирощуванню льону українці мали свою сировину. В сільських місцевостях промисли були більш консервативні. Натомість у міських майстринь швидше змінювалися тканини, нитки, техніка.

— А як наші жінки любили вишивати! Ось костюм із льону, спідниця–мальованка. Помилуйтеся — ​це ратнівські, камінь–каширські сорочки і навіть цілі костюми. Ткані спідниці, переважно ратнівські або шацькі, а поверх них — ​фартух. До речі, мода на нього прийшла з Європи від дворян, у яких так ходили покоївки. Маневицькі костюми можна впізнати за спідницями у складочки з тканини, схожої на килимкову. Сорочки виготовлені різними старовинними техніками, які зараз майже не використовуються, зокрема занизуванням. А вже, починаючи з 1920–х років, поширеним стало вишивання хрестиком, який замінив усе інше. А взагалі наші прабабусі були дуже талановитими майстринями. Які тільки техніки не застосовувалися! І лічильна гладь, і ретязь, і стебловий шов, і вирізування… З їх допомогою створювалися неповторні речі! Причому все шилося вручну.

А з яким ентузіазмом жінка розповідала про те, як колись вишивали конопляними нитками, тими, які запечені в хлібі, замочені в корі дуба або у вільсі, щоб отримати певний колір… Кожна, найменша інформація пов’язана з якоюсь історичною подією. А ще я дізналася про те, чому в нас за національний брали полтавський костюм із широкими шароварами й іншими оригінальними фрагментами одягу та багато чого іншого. Навіть зробила господині комплімент, що вона вже сміливо може йти захищати дисертацію на тему старовинного одягу України.

Все вбрання пані Марія воліла б об’єднати в кілька експозицій–розділів: Волинське Полісся, південно–західна Волинь, Полтавщина і Волинь, Житомирське Полісся та інші регіони, які входили етнографічно у Волинь. А ще окремо підготувати такі: художнє ткацтво, ручна вишивка, інтер’єрна вишивка.

Це повинні бачити всі

— Тримати таку красу дома й милуватися самим — ​це злочин, — ​так останнім часом почали в один голос говорити троє дітей пані Марії і її права рука — ​чоловік Ярослав. Він хоч інколи й посердиться («скільки вже можна цим займатися»), та відтане швидко й починає допомагати в усьому. Робота копітка й надто делікатна: від знаходження потрібної інформації до приведення елементів одягу до автентичного стану.

Неперевершена волинська збирачка старовинного одягу розпочинала з того, що на початку 1990–х років, коли все розвалювалося, почала думати про виживання. Колеги зайнялися підприємництвом. Спробувала поїхати в Польщу, Туреччину, потім — ​в Арабські Емірати, де була зона вільної торгівлі й дешеві тканини. Почала привозити їх та французькі нитки ДМС, яких на ту пору ніде не було. Потім пішов бісер з Чехії, схеми старовинної вишивки. Люди купували, але хаотично. Тоді й стала глибше цікавитися, шукати потрібну інформацію, пропонувати. Захопилася збиранням старовини пані Марія, коли після смерті чоловікової мами довелося перебирати її вишиті картини, рушники. Чоловік підтримав. Почала шукати старовинну вишивку. Знайшла однодумців (таких в Україні небагато). Дізналася, що найбільше зібрано нашого старовинного одягу в Російському етнографічному музеї у Санкт–Петербурзі та в музеях Польщі, Канади. Жінку це зачепило за живе: а чому ми не можемо мати? А оскільки виросла в Олиці й виховувалася, як сама каже, «на спогадах про князя Радзивілла», то й все українське було миле серцю і дороге.

Відмінниця, активістка вже закінчувала школу в шахтарському Нововолинську, куди переїхали батьки. Після завершення навчання в технікумі електрозв’язку та політехнічному інституті займалася інженерною роботою в телекомі та ВАТ «Оснастка». Але несподівано змінила профіль. І жодного разу не пошкодувала.

— Це вже моє життя, — ​з нотками романтизму, але не без емоцій ділиться пані Марія. — ​Раніше, років двадцять тому, купувала все підряд. Зараз — ​вибірково й системно, бо вже знаю ціну кожній речі. З однодумцями спілкуюся через соцмережі. Є, до речі, колекціонери–підприємці і фанати. Перші скуповують, а потім фанатам перепродують. Найбільше переживаю, щоб такі неповторні шедеври не «попливли» за кордон. Бо це — ​наше спільне надбання, наше коріння. А без коріння нема нації, нема держави. Бо ж навіть не в усіх народів є свій національний стрій.

Доліновські — ​з тих людей, які не вміють себе рекламувати. Але це треба робити! Торік презентували невеличку виставку на День Незалежності, яка мала великий успіх. Справжній тріумф викликав їхній показ на фестивалі «Княжий». Зараз готується зробити виставку в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де працює дочка Оксана. Але варто, щоб цю колекцію могли побачити всі українці, або принаймні хоч ті, хто приїжджає до нас. Своїми старожитностями Волинь може гордитися! Тому було б прекрасно, якби в області знайшлося приміщення для постійно діючої виставки на зразок етногалереї Роксоляни Шимчук у Львові або родини Демкур у Тернополі, де зібрані шедеври. І кожну річ можна споглядати окремо. А ще пані Марія для популяризації волинської вишивки хоче видати книгу про одяг південно–західної Волині.

На запитання, чи продають вони зібрані старовинні речі, пані Марія відповіла:

— Це те, що не продається. Бо йому нема ціни…

 

 

 

 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.