Галина Короляк вважає рятівницею чудотворного образа Любу Коробчук.
Холмську ікону винесли з війни на плечах у покривалі
Як рятували святиню, для «Волині» розповіла очевидець тих далеких подій Галина Короляк
— Дякуючи оцій людині, Любі Коробчук, Холмська ікона з’явилася в Луцьку, — сива 86-річна жінка простягає мені невелику світлину. — Вона справжня героїня. Справа в тому, що коли ми виїжджали…
Образ врятували з–під носа у совєтських військ
Галині Миколаївні Короляк (у дівоцтві Лесюк) судилося багато пережити. У певний момент вона опинилася у вирі історичних подій і на власні очі бачила, як рятували Холмську ікону Богородиці.
Її батько закінчив семінарію, але мама була проти, щоб він висвячувався, тому Микола Лесюк завжди був дяком та керував хорами. Спочатку в селі Збереже, містечку Дубенці на Холмщині, а потім переїхали в Холм, де чоловік став головним консисторським бухгалтером.
— Ми оселилися на святій Даниловій Горі. Крім обслуговуючого персоналу, там мешкали майже всі священники: заступник владики Іларіона владика Тимофій Шретер, отці Сінкевич, Сагайдаківський, Мочарський, Мархева, Левчук, Митюк, дяк Суріков і бухгалтер Баранов, — поіменно пригадує всіх пані Галина. — Спочатку ми жили в тому будинку, де були консисторія і друкарня, а потім в окремому одноповерховому.
На першому поверсі розташовувалася друкарня, яка виготовляла молитовники, ікони й навіть картини. Дві з них досі прикрашають стіни луцького будинку пані Галини.
Коли у 1944 році фронт наблизився до Ковеля, а Холм почали бомбити, владика Іларіон виїхав з міста, а свої повноваження передав владиці Шретеру.
— Моя родина була дуже близька з ним. Він жив не в палатах, а займав одну кімнатку. Не мав прислуги. Часто в нас і обідав, — каже Галина Миколаївна.
З наближенням фронту вирішили виїжджати далі на захід і забрати друкарню та документацію.
— Коли Іларіон поїхав, спакували всі консисторські речі і повантажилися у вагон: владика Тимофій, отець Сагайдаківський, моя сім’я та ще Іларія Михайлівна Булгакова. Це була дуже інтелігентна, грамотна людина, вона завжди приходила в собор, хоча жила в тому будинку, де й Коробчуки, тобто в місті біля іншої церкви — Іоанна Богослова, а не на Гірці. Пів вагона було закладено речами, — пригадує моя співрозмовниця.
Постало питання, що робити з іконою. Раптом з’явилися ще й польські партизани. І тоді пані Іларія Булгакова запропонувала: «Давайте, візьму ікону із собою. Я піду пішки понад колією, а не дорогою».
Потяг затемна прибув у Люблін. За трохи його відтягнули назад у поле за кільканадцять кілометрів від міста. Там подорожні і переночували. Але й уранці вагонів ніхто не забирав, попри те, що в потязі, окрім кількох українців, були й німецькі вояки. Катерина Василівна (мама пані Галини) вирішила зарізати і зварити качку (її везли з собою), бо ж треба було щось їсти. Щойно розпалили вогонь і поставили казанок, як з’явилися танки. Отець Сагайдаківський та Микола Лесюк вирішили піти через поле подивитися, чиї ж вони. Як з’ясувалося, то були совєтські війська. Стало зрозуміло, що потяг уже нікуди не поїде. Бо ті, від кого тікали, були вже всюди. Більші речі (постіль, швейну машинку) віднесли в хатину, яка самотньо стояла у полі за якихось 150 метрів. Решту могли взяти в руки: Катерина Василівна була житейськи мудра жінка і перед вимушеною подорожжю зробила кожному з родини окрему валізку.
І тут постало питання, що робити з іконою. Раптом з’явилися ще й польські партизани. І тоді пані Іларія Булгакова запропонувала: «Давайте, візьму ікону із собою. Я піду пішки понад колією, а не дорогою». Святиню замотали в покривало, жінка взяла її і вирушила на Люблін. Владика Шретер та отець Сагайдаківський теж попрямували у це місто, але іншим шляхом. А родина Лесюків вирішила повертатися у Влодаву, звідки були родом.
Від бомбардування до виселення в СРСР
— Дійшли до містечка Чцінєц. І тут у небі з’явилися літаки і стали бомбити місток. Чиї — не знаю, але бачила обличчя льотчиків, так низько вони летіли, — пригадує Галина Миколаївна. — Мама стрибнула в рівчак і прикрила собою мене та мою двоюрідну сестру. Батько ліг поруч і витягнув ноги, але потім і собі скоцюрбився. Щойно він прийняв ноги, як на те місце впав великий осколок. Тато взяв його в руки, а він гарячий. Якби вчасно не зігнувся, то був би без ніг.
Після бомбардування подорожні підійшли до якихось людей. Малій Галині та її батькові наказали мовчати, бо їхня вимова одразу видала б, що вони не чистокровні поляки. А мама та сестра пані Галини розмовляли польською чудово, тож напитали, де можна переночувати, і їх поселили у стодолі. Вранці знайшли чоловіка, який узявся відвезти родину у Влодаву. Повернулися до хатини, забрали речі (найбільше переживали за швейну машинку) і рушили. Наступного дня совєтський офіцер запитав у них дорогу, а тоді порадив попроситися на одну з вантажівок, які їхали з фронту в тил порожніми. Так і зробили. Водії охоче взялися допомогти, за що їх чекав могорич і добрий обід, а Лесюки були раді, що легко добралися додому.
Люба і дяк Петро Суріков поїхали в Люблін за адресою, яку дала Булгакова, і забрали образ Богоматері. Коли поверталися, то переживали, бо їх могли запитати, що везуть. Так ікона опинилася в Люби Коробчук.
— Через якийсь час тато поїхав у Холм і зустрівся з Любою Коробчук. Запитав, де пані Булгакова. Як з’ясувалося, вона зайшла в Люблін (до кого саме — не відомо, думаємо, що до священника) і повернулася в Холм без ікони. Люба і дяк Петро Суріков поїхали в Люблін за адресою, яку дала Булгакова, і забрали образ Богоматері. Коли поверталися, то переживали, бо їх могли запитати, що везуть. Так ікона опинилася в Люби Коробчук, — каже пані Галина. — Коли у 1946 році нас вивезли (а Коробчуків ще раніше), то вони вже мешкали біля Покровської церкви в Луцьку. Тато одразу до Люби: «Де?». А вона: «Є. Все гаразд». Потім Люба вийшла заміж за Дениса Ренду, артиста Волинського хору. Його висвятили на священника, подружжя поїхало в Івано–Франківськ і забрало із собою ікону. Коли пані Люба та її чоловік померли, їхнього сина запросили у США. І тоді він подзвонив сестрі пані Люби, Надії Гаврилівні Горлицькій. Вона прийшла на збори товариства «Холмщина». Спочатку побувала в мого тата. Не знаю, про що вони розмовляли, але він був дуже радий. А вже потім холмщаки вирішили віддати ікону Богородиці в музей.
