![Холмську ікону винесли з війни на плечах у покривалі](https://volyn.com.ua/content/thumbs/750x500/o/4s/ffc4qt-fwjlrspudxnflezgp6p5sfy32p64q4so.jpg)
Галина Короляк вважає рятівницею чудотворного образа Любу Коробчук.
Холмську ікону винесли з війни на плечах у покривалі
Як рятували святиню, для «Волині» розповіла очевидець тих далеких подій Галина Короляк
— Дякуючи оцій людині, Любі Коробчук, Холмська ікона з’явилася в Луцьку, — сива 86-річна жінка простягає мені невелику світлину. — Вона справжня героїня. Справа в тому, що коли ми виїжджали…
![Такою була пані Люба у ті далекі роки.](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/l/kg/qweeer-0x0-600x856-crv2nmvov26jcnx3vsldd5jmvkhwdkgl.jpg)
Образ врятували з–під носа у совєтських військ
Галині Миколаївні Короляк (у дівоцтві Лесюк) судилося багато пережити. У певний момент вона опинилася у вирі історичних подій і на власні очі бачила, як рятували Холмську ікону Богородиці.
Її батько закінчив семінарію, але мама була проти, щоб він висвячувався, тому Микола Лесюк завжди був дяком та керував хорами. Спочатку в селі Збереже, містечку Дубенці на Холмщині, а потім переїхали в Холм, де чоловік став головним консисторським бухгалтером.
— Ми оселилися на святій Даниловій Горі. Крім обслуговуючого персоналу, там мешкали майже всі священники: заступник владики Іларіона владика Тимофій Шретер, отці Сінкевич, Сагайдаківський, Мочарський, Мархева, Левчук, Митюк, дяк Суріков і бухгалтер Баранов, — поіменно пригадує всіх пані Галина. — Спочатку ми жили в тому будинку, де були консисторія і друкарня, а потім в окремому одноповерховому.
На першому поверсі розташовувалася друкарня, яка виготовляла молитовники, ікони й навіть картини. Дві з них досі прикрашають стіни луцького будинку пані Галини.
Коли у 1944 році фронт наблизився до Ковеля, а Холм почали бомбити, владика Іларіон виїхав з міста, а свої повноваження передав владиці Шретеру.
— Моя родина була дуже близька з ним. Він жив не в палатах, а займав одну кімнатку. Не мав прислуги. Часто в нас і обідав, — каже Галина Миколаївна.
З наближенням фронту вирішили виїжджати далі на захід і забрати друкарню та документацію.
— Коли Іларіон поїхав, спакували всі консисторські речі і повантажилися у вагон: владика Тимофій, отець Сагайдаківський, моя сім’я та ще Іларія Михайлівна Булгакова. Це була дуже інтелігентна, грамотна людина, вона завжди приходила в собор, хоча жила в тому будинку, де й Коробчуки, тобто в місті біля іншої церкви — Іоанна Богослова, а не на Гірці. Пів вагона було закладено речами, — пригадує моя співрозмовниця.
Постало питання, що робити з іконою. Раптом з’явилися ще й польські партизани. І тоді пані Іларія Булгакова запропонувала: «Давайте, візьму ікону із собою. Я піду пішки понад колією, а не дорогою».
Потяг затемна прибув у Люблін. За трохи його відтягнули назад у поле за кільканадцять кілометрів від міста. Там подорожні і переночували. Але й уранці вагонів ніхто не забирав, попри те, що в потязі, окрім кількох українців, були й німецькі вояки. Катерина Василівна (мама пані Галини) вирішила зарізати і зварити качку (її везли з собою), бо ж треба було щось їсти. Щойно розпалили вогонь і поставили казанок, як з’явилися танки. Отець Сагайдаківський та Микола Лесюк вирішили піти через поле подивитися, чиї ж вони. Як з’ясувалося, то були совєтські війська. Стало зрозуміло, що потяг уже нікуди не поїде. Бо ті, від кого тікали, були вже всюди. Більші речі (постіль, швейну машинку) віднесли в хатину, яка самотньо стояла у полі за якихось 150 метрів. Решту могли взяти в руки: Катерина Василівна була житейськи мудра жінка і перед вимушеною подорожжю зробила кожному з родини окрему валізку.
І тут постало питання, що робити з іконою. Раптом з’явилися ще й польські партизани. І тоді пані Іларія Булгакова запропонувала: «Давайте, візьму ікону із собою. Я піду пішки понад колією, а не дорогою». Святиню замотали в покривало, жінка взяла її і вирушила на Люблін. Владика Шретер та отець Сагайдаківський теж попрямували у це місто, але іншим шляхом. А родина Лесюків вирішила повертатися у Влодаву, звідки були родом.
Від бомбардування до виселення в СРСР
— Дійшли до містечка Чцінєц. І тут у небі з’явилися літаки і стали бомбити місток. Чиї — не знаю, але бачила обличчя льотчиків, так низько вони летіли, — пригадує Галина Миколаївна. — Мама стрибнула в рівчак і прикрила собою мене та мою двоюрідну сестру. Батько ліг поруч і витягнув ноги, але потім і собі скоцюрбився. Щойно він прийняв ноги, як на те місце впав великий осколок. Тато взяв його в руки, а він гарячий. Якби вчасно не зігнувся, то був би без ніг.
![На давній листівці – православний собор у Холмі, поруч з яким жили Лесюки.](https://volyn.com.ua/content/thumbs/800x/u/t5/scogoy-0x0-750x500-msqsp5s3evpgguk4ydjqhlwuex23st5u.jpg)
Після бомбардування подорожні підійшли до якихось людей. Малій Галині та її батькові наказали мовчати, бо їхня вимова одразу видала б, що вони не чистокровні поляки. А мама та сестра пані Галини розмовляли польською чудово, тож напитали, де можна переночувати, і їх поселили у стодолі. Вранці знайшли чоловіка, який узявся відвезти родину у Влодаву. Повернулися до хатини, забрали речі (найбільше переживали за швейну машинку) і рушили. Наступного дня совєтський офіцер запитав у них дорогу, а тоді порадив попроситися на одну з вантажівок, які їхали з фронту в тил порожніми. Так і зробили. Водії охоче взялися допомогти, за що їх чекав могорич і добрий обід, а Лесюки були раді, що легко добралися додому.
Люба і дяк Петро Суріков поїхали в Люблін за адресою, яку дала Булгакова, і забрали образ Богоматері. Коли поверталися, то переживали, бо їх могли запитати, що везуть. Так ікона опинилася в Люби Коробчук.
— Через якийсь час тато поїхав у Холм і зустрівся з Любою Коробчук. Запитав, де пані Булгакова. Як з’ясувалося, вона зайшла в Люблін (до кого саме — не відомо, думаємо, що до священника) і повернулася в Холм без ікони. Люба і дяк Петро Суріков поїхали в Люблін за адресою, яку дала Булгакова, і забрали образ Богоматері. Коли поверталися, то переживали, бо їх могли запитати, що везуть. Так ікона опинилася в Люби Коробчук, — каже пані Галина. — Коли у 1946 році нас вивезли (а Коробчуків ще раніше), то вони вже мешкали біля Покровської церкви в Луцьку. Тато одразу до Люби: «Де?». А вона: «Є. Все гаразд». Потім Люба вийшла заміж за Дениса Ренду, артиста Волинського хору. Його висвятили на священника, подружжя поїхало в Івано–Франківськ і забрало із собою ікону. Коли пані Люба та її чоловік померли, їхнього сина запросили у США. І тоді він подзвонив сестрі пані Люби, Надії Гаврилівні Горлицькій. Вона прийшла на збори товариства «Холмщина». Спочатку побувала в мого тата. Не знаю, про що вони розмовляли, але він був дуже радий. А вже потім холмщаки вирішили віддати ікону Богородиці в музей.
![Telegram Channel](https://volyn.com.ua/src/img/channel.jpg)