Старий корпус три роки тому визнано аварійним, тож навчальний заклад залишився без спортзалу.
Зламали пальця? Відріжте! Нема грошей на добудову школи? Закрийте!
Сьогодні я не журналіст, а мамазлочинниця. Я порушила Конституцію України, Конвенцію про права дитини, Закони України «Про адміністративні правопорушення», «Про охорону дитинства». І я не одна така. Нас майже п’ять сотень — батьків, які прийняли рішення не пускати дітей до школи. Ми порушили їх право на здобуття освіти. Але порушили, аби його якраз і забезпечити, вибачте за складність формулювання
Мова йде про ЗОШ № 13, що в обласному центрі. Якоюсь мірою цей заклад унікальний для міста, бо є і одним із найстаріших, і разом із тим — новим. Він складається із кількох корпусів, які й мають такий кардинально різний вік і відповідно — стан. Старішим спорудам уже за 70. Молодшій, основній, — близько 20. Їдальня — окрема будівля, спортзал теж був окремо.
Поважний вік старішого корпусу не залишив шансів: будівля вже просто віджила своє. Три роки тому його визнали аварійним і рішенням суду навчання тут припинили. Школярі молодших класів, які в ньому займалися, вмістилися у нову будівлю, а от зі спортивною залою, що була з’єднана з аварійною будівлею і відповідно отримала такий самий статус, довелося попрощатися.
Відтоді уроки фізкультури проходять на вулиці. Навіть узимку діти бігають на стадіоні. Коли вже зовсім холодно чи йде дощ, ідуть у танцювальну залу. Вона розташована у підвалі, тому вентиляції і природного освітлення тут немає. Ще можуть грати у шахи чи теніс. Але стіл тенісний один, тому змагаються по черзі. Високі старшокласники ледь не торкаються головами труб, які йдуть понад стелею. Все ж це підвал… Шкода і дітей, і вчителів фізичного виховання — вони заслуговують на кращі умови.
Відповідальні за навчання владні структури міста тоді, три роки тому, відреагували на проблему і досить швидко почали виготовляти проєкт на добудову. Вона передбачала і спортивну, й актову залу. Останньої тут також немає, всі репетиції святкових заходів, як і самі заходи, — у вестибюлі школи. Їдальню теж запланували розмістити у новій будівлі, аби на перерві не доводилося пробігати маршрут гардеробвулицяїдальня, і то все бігом, аби обід не захолонув у тарілках.
Уроки фізкультури проходять на вулиці. Навіть узимку діти бігають на стадіоні. Коли вже зовсім холодно чи йде дощ, ідуть у танцювальну залу. Вона розташована у підвалі, тому вентиляції і природного освітлення тут немає.
Проєкт справно профінансували і прозвітували про його готовність. Усі нетерпляче чекали виділення грошей і початку робіт. Але сума у 72 мільйони (зараз вона вже зросла до 90) виявилася для міста завеликою, тому гроші запланували «вибити» у Державного фонду регіонального розвитку, який однозначно є «багатшим» за міський бюджет і в прерогативі якого фінансувати такі речі. В. о. міського голови Луцька Григорій Пустовіт розповів, що двічі цей об’єкт від міста подавали на фінансування, двічі область це підтримувала, і двічі з Києва приходив… великий нуль. Відтак місто не має змоги виділяти кошти, бо немає відповіді, скільки може дати і чи дасть взагалі держава.
Хто винен і що робити? Варіантів є кілька. Перший — робити вигляд, що все добре, вчаться якось діти, на голову поки не капає, буває й гірше. Але ж знаходять гроші в області на простотаки величезні освітні заклади в селах! То чому школа в Луцьку завжди залишається «за бортом» розвитку? Діти ж скрізь однакові! Другий — далі вперто писати звернення в усі інстанції. Та в голови піклувальної ради школи Наталії Гаврилової відписок на такі прохання вже добрий стос назбирався, тому результативність обміну листами доволі сумнівна.
Доведені до відчаю батьки вирішили діяти більш рішуче, аби привернути увагу влади до проблеми закладу, і не пустили дітей на навчання. Але результат їх не просто здивував — шокував: замість сприяти добудові і пошуку фінансування з різних джерел школу пригрозили закрити, а дітей розпорошити в інші навчальні заклади. Інакше кажучи, як у вас зламаний палець, то не лікуйте його, а краще відріжте. Нема пальця — нема проблеми. Ви знаєте, що новий не виросте, але це ж не смертельно. Можна жити і з чотирма.
Можна вчитися і в інших школах. Дарма, що запропоновані владою розташовані за шість кілометрів від ЗОШ № 13 і сполучає їх однеєдине маршрутне таксі. Уявляєте — зранку і пообіді кілька сотень учнів та й на один мікроавтобус! Хіба перевізнику на радість.
А поки дітей у школі не буде, представники влади і далі обіцяють подавати пропозиції фінансування на розгляд ДФРР і в разі його великої милості корпус добудувати, дітей повернути.
А тепер уявіть на мить, що ви чиновник у столиці і вам приходить лист із проханням виділити мільйони гривень на школу, де навчається… нуль учнів. Результат не забариться, еге ж?
