«Як довго ми чекали цю чудесну мить!»
В Осівцях мріяли, просили, стукали — і отримали
Величезний новорічний подарунок — триповерхову, збудовану за найновішими стандартами школу, яка відтепер називається ліцеєм, і не порівняти з тими 80–річними клунями, в яких нещодавно навчалися діти
«Як люди намолюють стіни храму, так ми — свою проблему»
Будівництво навчального закладу в Осівцях Камінь–Каширського району багато років було проблемою № 1 для селян і наріжним каменем передвиборчих програм депутатів, не раз батькам уривався терпець і вони не пускали дітей на навчання. Почали 2016–го, а здали в кінці 2019 року (спорудило об’єкт ТзОВ «Житлобуд–2», яке очолює депутат обласної ради Леонід Стефанович), тож школа — не довгобуд, швидше довгоочікувана. Обійшлася вона у понад 75 млн гривень з Державного фонду регіонального розвитку, з них майже 8,5 млн з місцевого бюджету Камінь–Каширського району. Ми побували у новому закладі під час уроків, щоб подивитися, як забезпечується цей процес. Директора зустріли на вулиці і розпочали оглядини з подвір’я.
— Перший фундамент закладений ось тут поряд у 1994 році, він так і залишився без дії, і 1998–го ми звернулися на програму «Прожектор перестройки», та куди ми тільки не зверталися, як люди в церкві намолюють стіни, так ми — свою проблему. Тепер нарешті дочекалися результату, і немає меж нашій радості, — тішиться Любов Дем’яник, яка з 1978–го очолює навчальний заклад. За 55 років педагогічного і 40 літ директорського стажу школа стала рідною.
«А тепер то й зовсім додому йти не хочеться», — жартує директорка і показує шкільні простори — спортивне містечко, смугу перешкод, ігровий майданчик, зону відпочинку… «Казка — це все, бракує слів описати радість», — зізнається Любов Омелянівна. Молодою вожатою приїхала вона з Нововолинська, з великої школи, у сільські клуні, «хатки репресованих дядьків». Але не це вразило міську дівчину, а діти. «Такі вони тут були добрі, привітні, — розповідає, — коло мене вся школа збиралася на перерві. І теперішні мають свої переваги, ніколи не виокремлювала улюбленців — усіх люблю».
Змінюємо стереотипи про різницю між селом і містом
Перед тим, як перейти в нове приміщення, педагоги побували у всіх новозбудованих школах області, переймали найкраще, тож кажуть, що навчати в Осівцях будуть за сучасними стандартами. 235 учнів зайняли всі класи, наступного року їх має бути 256, ще за рік — 275, хоч розраховано на 220. Стареньким приміщенням вдячні, що довгий час давали притулок. А ще біля них залишився розарій, який щороку насаджували випускники, і сад, який заклали 2008–го. Кожен випускний клас лишає по собі фруктову алею. Вже сад плодоносить, а колишні вихованці навідують його навіть через роки. Таку добру традицію продовжили і ще восени заклали на новому місці хвойну алею.
Усередині заклад зустрічає учнів іконою «Благословення дітей», яку подарував місцевий священник. А здоров’я дітей залежить ще й від доброго харчування. Про тутешню їдальню школярі кажуть, що схожа на ресторан — все облаштовано по–сучасному, від цього й апетит кращий.
В одному з класів діти написали вже не мрії, а собі завдання: «У новій школі — радіти, добре вчитися, злагоди і миру, здоров’я, добра».
У класах по 15–16 учнів, найстарші — 10–класники, 11– го цьогоріч в Осівцях немає. За порядком у новій школі стежать 8 техпрацівниць, але свої кабінети вчителі оформили самі — кожен своє освітнє середовище, і вчать учнів його берегти. Видно, що ідея нової української школи впроваджується не лише в початкових класах. Коридори ж розписали справжні майстри — замилуєшся яскравими сюжетами на стінах. Підлогою можна не йти, а стрибати чи навіть пограти у твістер.
У 1–му класі вчителює Ірина Леонець — сама ще недавня випускниця старої школи зізнається, що наче потрапила в якийсь мегаполіс, а не на роботу в рідному селі. Мабуть, камінь–каширські новобудови змінять стереотип про різницю між сільськими й міськими школами, бо й у навчанні їхні учні не пасуть задніх, а навпаки — щороку з олімпіад привозять першість.
Як вчитися у новому приміщенні, запитали першачків.
— У мене тут є своя тумбочка, — каже дівчинка, а інша додає: — А мені до нової школи ближче ходити.
У керівника 4–го класу Віти Шевчик аж 26 учнів на уроці, вона — педагог зі стажем, каже, головне, що діти мають всі умови для праці й усамітнення.
Є у закладі чотири інклюзивні класи, в яких навчається п’ятеро школярів з особливими потребами, їм допомагають асистенти. Для них пристосована ресурсна кімната, кабінети логопеда, психолога. Логопед пані Катерина розповіла, що аж 25 дітей мають порушення мовлення, що немало для такої кількості учнів.
На кожному поверсі є вбиральні з кабінками і навіть туалетна кімната для людей з інвалідністю. А в спортзалі — просто спортивний рай. Тут можна проводити змагання всеукраїнського масштабу. Спонукає до гурткової роботи і актова зала, працює вокальний, спортивний та гурток ліплення.
Треба спонсорів, щоб закупили обладнання у кабінети
У 1960–ті працював в Осівцях учитель трудового й фізичного виховання Василь Гембік, який був майстром на всі руки: бджоляр, садівник, спортсмен, турист, фотограф, і з ранку до ночі навчав школярів у гуртках. Чи є ще такі самовіддані педагоги? Директорка погоджується: то такий умілець, що і майстерню, і верстати робив сам, але зараз такої потреби немає.
— Тепер у нас ось які станочки, — веде у майстерню. Щоправда, окрім верстатів і красивого ремонту, нічого більше немає. Вчитель трудового навчання і фізики Сергій Михалік каже, що необхідні напилки, молотки, свердла, різці до верстатів, інструменти для обробки дерева, бо навчати лише теоретично — неефективно. Тут займаються за однією програмою і хлопці, і дівчата, бо міністерство прописало, що на групи ділять клас від 28 учнів, а якщо їх 15 і хлопців більше, то всі вивчатимуть верстати. Тож поки кабінет із кухонним начинням не використовується. Можливо, створять на його базі якийсь кулінарний гурток, де б і дівчат, і хлопців навчали куховарити. У нас же гендер — усі рівні.
А от у вчительському колективі нерівність: жінок понад тридцять, а Сергій Миколайович один. Він дуже авторитетний. Діти його фізику слухали з відкритими ротами, коли ми зайшли на урок. А от класи фізики, хімії та біології потрібно теж донаповнити.
Любов Омелянівна пояснює, що 1,5 млн грн витратили на три кабінети, а згідно з вимогами цих коштів вистачає лише для одного кабінету фізики. У підсобці є 4 мікроскопи, набір мікропрепаратів для біології. У хімічному потрібне обладнання для лабораторних робіт, щоб реакцію бачити, а не уявляти. А от комп’ютерів у кабінеті інформатики достатньо, запевняє вчителька, яка і хімію викладає.
У шкільній бібліотеці теж просторо, а от книжок — малувато. Трохи подарували на відкриття, але основні читачі тут наймолодші, їм потрібні енциклопедії, художня література, а для старших — програмна і зовсім немає періодики.
— Проблем в освіті дуже багато, тож надіятися, що хтось щось дасть, не варто. Добре, що школу збудували, а ми вже шукатимемо покупців на старі приміщення, спонсорів, щоб закупити трохи інструментів у майстерню, бо ж не все й одразу, — міркує директорка і додає: — Хай усі вірять і надіються, бо мрії колись таки збуваються.
А в одному з класів діти написали вже не мрії, а собі завдання: «У новій школі — радіти, добре вчитися, злагоди і миру, здоров’я, добра». Тож хай ця програма з року в рік виконується.
