Богдан Сергієць був у полоні всього 10 годин у травні 2014 року. Бойовики вирізали йому на спині свастику, шрам залишився до цих пір
Після полону:не жертви, а ті, що вижили
Київська фотограф Зоя Шу більш ніж рік знімає тих, хто опинився в полоні у регіонах Донецької та Луганської областей України, якими керує контрольована Росією влада. На фотографіях Шу люди демонструють каліцтва, які їм заподіяли їхні «полонителі», або показують, як відбувалися тортури – так, що глядач може відчути біль, який вони пережили. Шу не тільки знімає цих людей, але і розповідає їхні історії
Усі вони зібрані на її сайті, який постійно оновлюється: останній обмін між Києвом, Донецьком і Луганськом відбувся 29 грудня, і зараз фотограф веде переговори щодо зйомки з полоненими, які нещодавно повернулися додому.
Тетяна Борисенко тримає в руках український прапор, який їй вдалося таємно ховати від сепаратистів протягом усього полону. На ньому – підписи 12 людей, разом з якими вона опинилася в ув'язненні. Борисенко була військовим медиком добровольчого батальйону «Айдар» і опинилася в полоні у вересні 2015 рокуСеред героїв фотоциклу з назвою «Після полону», є ті, чиї історії ув’язнення добре відомі. Це і художник Сергій Захаров, який малював карикатури на лідерів сепаратистів і не побоявся лишати їх на вулицях Донецька, і Володимир Жемчугов, який втратив зір і кисті обох рук через те, що підірвався на міні під час виконання бойового завдання та після чого потрапив у полон (за його словами, він був членом одного з «партизанських» загонів на окупованій території). Крім них Шу розповідає історії тих, хто опинився в полоні на кілька годин або днів. Ці люди не обов'язково опинилися на волі через обмін, але радше завдяки щасливому збігу обставин. Усі вони змушені самостійно справлятися з тими важкими випробуваннями, через які їм довелося пройти.
«Полон – не те ж саме, що тюремне ув'язнення. У в'язниці є певні правила, норми утримання, відомий термін перебування. Але коли кого-небудь затримують та беруть під варту в зоні бойових дій, де відсутнє правове поле і не діють закони, – може відбуватися немислиме, оскільки людина перебуває в повному розпорядженні тих, хто її утримує», – написано на сайті проекту.
Коли я зрозуміла, що є група людей, які пережили полон, що вони ходять до психологів, їм необхідна якась додаткова реабілітація, і ця тема недостатньо висвітлена, я вирішила нею зайнятися. Тисячі людей пережили травматичну ситуацію в зоні бойових дій, тому відсутність уваги до цієї проблеми може впливати на розвиток усієї країни. Приклад того, як люди продовжують жити війною, навіть через десятки років після її закінчення, я бачила в Сараєво в 2013 році. Тоді мені здавалося це сумною екзотикою, а зараз це перетворилося на нашу реальність.
Тетяна прощається зі своїм чоловіком Олександром, який помер через рік після звільнення з полону, де він перебував протягом 2018 рокуУ нас співчуття зазвичай демонструється як ритуал. Людей, які пережили страшні травматичні ситуації, потрібно поважати, прислухатися до їхньої думки.
Коли я почала займатися цією темою, я намагалася бути максимально делікатною, тому що я ніколи з цим не стикалася. Я зрозуміла, що якщо я хочу, щоб люди мені відкрилися, потрібно зробити крок їм назустріч, бути відкритішою. Для мене особисто це трохи трансформаційний досвід, тому що це був новий стиль спілкування, я починала дружити і спілкуватися.
Анна Сергеєва була «заарештована» сепаратистами у себе вдома і провела в полоні шість днів. Як цивільна особа Анна не має права на статус полоненої і не отримує ніякої підтримки від держави. Зараз вона живе в Києві, про свій досвід написала книжку «Щоденник донеччанки/гуцулки»Що стосується хлопця зі шрамом на спині, він був у полоні всього лише 10 годин. Він навіть не знав про те, що є якийсь рух за права полонених, що люди, які пережили полон, намагаються домогтися від держави якоїсь підтримки. Ми почали спілкуватися, я обережно запитала його, чи можна сфотографувати його шрам, і він сказав: «Так, звичайно». А потім, коли я публікувала ці фотографії, я запитала, може, я не буду вказувати повне ім'я, але він наполягав, що краще опублікувати, тому що хотів, щоб про це знали. Усі ж в основному говорять тільки про обмін... але люди продовжують жити з цим. Надати цьому розголос – для тих, хто пережив полон, напевно, має в тому числі терапевтичний сенс. Це ще і пошук справедливості.
Цих людей об'єднує спільний травматичний досвід, який залишає дуже глибокий відбиток. Ми всі переживаємо у своєму житті стрес, і ми знаємо, що будь-яка стресова ситуація вимагає ресурсів для відновлення. Людям, які пережили ситуації екстремального насильства, екстремального стресу, потрібно більше ресурсу для відновлення. Саме тому їм необхідна системна комплексна підтримка держави. Крім цього, вся ця ситуація впливає на суспільство в цілому, оскільки багато пройшли через полон, взагалі пережили війну. Таких людей дуже багато, і це дуже глибока травма. Ми повинні це розуміти і щось із цим системно і комплексно робити.
У нас співчуття зазвичай демонструється як ритуал. Ми вважаємо, що ми комусь поспівчували, і все, і далі пішли. Людей, які пережили страшні травматичні ситуації, потрібно поважати, прислухатися до їхньої думки. Вони потенційно можуть зробити важливіший внесок, ніж, наприклад, ті, які просто вважають себе експертами в цій сфері. До того ж у цих людей є додаткові ресурси, у них є певна додаткова цінність, і не можна її применшувати до ролі жертв із пасивними потребами. Вони можуть зробити дуже позитивний внесок у розвиток суспільства.
Художник Сергій Захаров пережив у полоні тортури, його тричі виводили на розстріл. Полон став темою кількох графічних циклів. Ця фотографія зроблена в його київській майстерніФотограф Зоя Шу каже, що спілкування з полоненими вплинуло і на неї саму. «Починаєш дбайливо спілкуватися з іншими людьми, тому що ти не знаєш, може, ця людина пережила страшний досвід...» – говорить вона.
