Олег Баран: «Такими суто воєнними пейзажами зустрічає волонтерів уже не один рік село Бердянське».
Батько 6 дітей працює в лісі, проповідує Боже слово і допомагає бійцям
Усе це — про Олега Барана, який живе зі своєю багатодітною сім’єю у селі Карпилівка на Камінь-Каширщині. Після спілкування з ним так і напрошується думка, що Олег Олександрович — з тих, хто «заражений вірусом» робити людям добро
«БУВАЛО, ЇЗДИВ У ЗОНУ АТО І ПО ДВА РАЗИ НА МІСЯЦЬ»
Як тільки в 2014 році почалася війна, він разом із кількома знайомими ковельчанами взявся за збір передач для бійців на передовій.
— Спершу відправляли харчі, речі через посередників, — каже чоловік. — Але коли засумнівалися, чи все зібране нами доходить за призначенням, то вирішили самі їздити на Схід України. Зараз менше, а в 2014–му, бувало, по два рази на місяць, а то й більше вирушали в дорогу в напрямку Донецька.
І їздив Олег Олександрович зі своїми компаньйонами не десь по тилах, а по нульових, як їх називають, блокпостах. На передову.
— Пригадую день, коли потрапили в Піски, — розповідає чоловік. — Наді мною — небо чисте, синє і в той же час якийсь дивний шум накриває — таке враження, що хмара насувається і ось–ось буде дощ. Насправді це гради «говорили», обстрілюючи Донецький аеропорт. Я був там якраз тоді, як перекриття приміщення обвалилося на наших бійців, і вони телефонували, прощаючись…
Зараз, порівняно з 2014–м, тяжче збирати гуманітарну допомогу. Але, на щастя, і сьогодні є люди, зокрема підприємці, які завжди відгукнуться. Однак дехто вже, мабуть, трохи збайдужів, звикнувшись із тим, що війна затягнулася, й кінця їй не видно.
Мій співбесідник, звичайно, має своє враження про те, якою була наша армія у перший рік війни і якою стала сьогодні. Вона, як висловився чоловік, зміцнилася, модернізувалася. Але, на його думку, мінусом є те, що добровольчі батальйони відправили в тил. «А саме на них на перших порах все трималося».
— І мої перші поїздки, — каже Олег Олександрович, — саме до них. У Пісках була 93–тя бригада, але позиції тримали добробати — «Правий сектор», «Запорізька Січ»… Хоч треба визнати, що у них не було чим воювати. Коли ми заїхали перший раз, то побачили сімнадцять бійців і на всіх — п’ять автоматів. Що вже казати про якусь потужнішу зброю?! І якщо про Збройні сили України того часу говорити, то теж доводилося багато що возити, аби вояки були належно екіпіровані, мали що їсти. Бронежилети, каски, «розгрузки» — все це ми доставляли і своїм землякам — жителям Карпилівки, Карасина, які були в АТО, і їхнім бойовим побратимам.
Спеціальних підрахунків чоловік не робив, але каже, що уже разів тридцять був у зоні АТО — ООС. Сьогодні, якщо треба щось дрібніше передати, то виручає мережа «Нова пошта». Уже добре налагоджені контакти з бійцями, і Олег Баран разом із ковельчанами Миколою Канівцем, Ігорем Бабаніним, які свого часу створили волонтерську організацію «Храм надії», «возять хлопцям найнеобхідніше». А буває, що Олег Олександрович своїм бусом і сам вирушає в дорогу.
— Радість, що роблю комусь добро. Це ж є обов’язком кожної Божої людини.
Не секрет, не раз доводилося чути, що дехто з волонтерів узявся за благодійну справу не зовсім із благородними намірами (не всі, на жаль, безсрібники). І наш герой казав якраз про це, згадуючи, що спочатку працював через посередників, але потім відмовився від такої спілки. Тож не можу не запитати, що йому дає волонтерство. І чую у відповідь:
— Радість, що роблю комусь добро. Це ж є обов’язком кожної Божої людини. Приємно знати, відчувати, що тебе чекають на передовій бійці, які вже добряче втомилися від війни і від того горя, яке переживають із втратою кожного побратима.
«МИ З ДІТЬМИ МОЛИМОСЯ ЗА ЧОЛОВІКА, ТАТКА, КОЛИ ВІН у ДОРОЗІ»
А як мова зайшла про те, що потрібно було везти бійцям раніше, а що тепер, то Олег Олександрович сказав:
— Незмінними залишаються домашні харчі — сало, тушонка, картопля ніколи не зайві. При нагоді зауважу, що зараз, порівняно з 2014–м, тяжче збирати гуманітарну допомогу. Але, на щастя, і сьогодні є люди, зокрема підприємці, які завжди відгукнуться. Однак дехто вже, мабуть, трохи збайдужів, звикнувшись із тим, що війна затягнулася, й кінця їй не видно. У 2014 — 2015 роках наші телефони не змовкали, коли ставало відомо, що ми збираємося в дорогу. Нам усі допомагали, зокрема і грішми. Завдяки цьому ми ж свого часу буси добробатам купували. Тепер це зробити було б складніше. Хоч є люди, які безвідмовно підтримають. Це Віктор Семенюк із Карпилівки, Іван Сохацький, котрий живе в Стобихівці, які мають свої фірми. Вони навіть не чекають, що ми до них звернемося, — самі телефонують, дізнавшись, що в нас намічається чергова поїздка на Схід України. Передають щоразу гроші, виручають соляркою.
Я ж, знаючи, що Олег Олександрович — глава багатодітного сімейства (чотири доньки і два сини ростить він із дружиною Наталією), не можу не розпитати, як же жінка ставиться до того, що чоловік ось уже стільки років займається волонтерством. Це ж і хазяйство на ній («а було, що тримали й три корови»), і діти. Але говорила Наталія насамперед не про ті побутові труднощі, які виникають, коли чоловік відсутній, а ось про що:
— Звичайно, переживаю щоразу, як Олег їде туди, де війна. Особливо перший раз тяжко було відправляти його в таку дорогу, яка може стати останньою. Але чула впевнене «треба» і знала, що марно намагатися зупиняти. Ми з дітьми молимося щоразу і за нього, і за всіх, хто воює, хто допомагає бійцям.
До речі, Наталія уже двічі разом із чоловіком вирушала на Схід. Торік у вересні вони були в Піонерському, що неподалік від Широкиного, — відвідали там сирітський будинок, яким опікується релігійна громада. І в Маріуполь тоді їздили. А у 2018–му — в Авдіївку, Торецьк (до 2016–го це був Дзержинськ). Гуманітарну допомогу доставляють і мирному населенню, адже багатьом, хто не зміг виїхати чи не мав за що, непросто живеться там, де стріляють, де гинуть люди.
«Я ВДЯЧНИЙ БОГОВІ, ЩО ЗБЕРІГ МЕНЕ, — НЕ ДАВ ЗАНАПАСТИТИ ДО РЕШТИ СВОЄ ЖИТТЯ»
У Карпилівку я їхала за адресою, яку підказав начальник управління соціального захисту населення Камінь–Каширської райдержадміністрації Максим Демидюк. Знала від нього, що Олег Баран — волонтер, який заслуговує на добре слово. А вже у розмові з Олегом Олександровичем мене не покидала думка, що можна було б розповідати про цього чоловіка і в іншому, так би мовити, ракурсі. Насамперед він — багатодітний батько, який, відчувалося з його слів, дуже дорожить своєю сім’єю — дружиною, доньками й синами. Працюючи в Карпилівському лісництві Камінь–Каширського лісгоспу, спілкуючись із природою, переймається проблемами довкілля. А ще рік тому закінчив місіонерську школу і був рукопокладений в діючі пастори. Тож на Схід України їде і як капелан — несе Боже слово тим, кому воно потрібне, кого підтримає.
А ще рік тому закінчив місіонерську школу і був рукопокладений в діючі пастори. Тож на Схід України їде і як капелан — несе Боже слово тим, кому воно потрібне, кого підтримає.
І все ж «портрет» мого співбесідника був би неповний, якби він не відкрився в нашій розмові і не розповів про своє найпотаємніше. Виявляється, Олег Баран вів свого часу, як сам висловився, зовсім нехороше життя. І «якби не Бог, то давно спився б і пропав». Йому зараз 43 роки. А у 25 молодий чоловік був на краю прірви.
— Моє життя котилося в пекло, — каже він. — Якось через це посварився з батьками і поїхав до друзів. Але, як спорожнів мій гаманець, я їм став не потрібний. Повернувся в село. Зійшовся з такими ж гуляками, для яких горілка була найдорожчою. Одного ранку вони пішли по людях, щоб заробити якусь гривню, аби похмелитися. А я лежав у хаті, яка стала нам притулком, і «прокручував» в уяві своє життя. Постало питання: «До чого я дожився?». Маючи нормальних батьків, летів у прірву. Я тоді навіть не знав, як молитися. Просто казав: «Господи, якщо ти є, то порятуй мене, бо не хочу жити так, як зараз живу, але не можу сам із собою справитися». Зазвичай я ніколи не плакав і на коліна ні перед ким не ставав. А тоді був готовий вклякнути і в сльозах просити у Всевишнього спасіння.
Того пам’ятного на все життя дня Олег сказав дружбанам, коли вони вернулися під вечір, що йде на служіння. Ті, звичайно, з іронією сприйняли його слова: «Ну, ну… Побачимо». А він вирушив на зібрання. І відтоді, прийнявши Ісуса Христа, ніби заново народився. Невдовзі було водне хрещення, «і, слава Богу, життя пішло вверх». Спочатку відвідував зібрання п’ятидесятників у Домі молитви села Карпилівка. Згодом перейшов у церкву «Нове покоління» в Ковелі, де і є зараз пастором.
Зі своєю майбутньою дружиною вони почали зустрічатися, коли Олег уже прийшов до Бога. Сподобалися одне одному й побралися. І тепер, як каже подружжя, живуть в мирі й злагоді. Тішаться своїми дітками, яким тепло й затишно від любові мами й тата.
