А ви обдаровуєте себе радістю зустрічей у школі?

Бачиш, як щиро радіють одне одному вчителі та їхні давні учні, колишні однокласники й одночасники по навчанню, і пригадуються слова поета про «золото у кожного в душі».

Для автора впродовж тривалого учительського буття стало приємною звичкою відвідувати ті світлі дійства, тішитися успіхами своїх дітей-учнів і тим самим збагачувати власний життєтворчий потенціал. Про одну з таких зустрічей хочеться повідати докладніше, бо здається не зайвим додавати до тисяч наголосів щодо важливості порозуміння між нами, сущими в одночассі, ще тисячі нових акцентів.

Оглядаю зі щемом у серці безжально відредаговані часом обличчя та з подивом пізнаю серед них і чоловічі «беківські», що теж променяться особливим, адресованим у бік учителів, теплом.

…В актовій залі Ворокомлівської школи Камінь-Каширського району колишні вихованці зібралися у вікові групи з проміжком у 10 літ. Найменший із причин цілком зрозумілих — ​гурт, що відзначав 50-річчя прощання з альма-матер. При нім замість двох класних керівників лиш половина, тобто я одна. Попри несприятливі збіги зуміла вирватися у відповідь на зворушливі прохання своїх перших підопічних — ​незабутніх «аківців». Великого оптимізму не мала: знала, що збереться їх уже небагато, а «беківців» узагалі не бувало на попередніх зустрічах і через давню неприязнь до школи, і через втрату зв’язків із колишнім «класним».

Оглядаю зі щемом у серці безжально відредаговані часом обличчя та з подивом пізнаю серед них і чоловічі «беківські», що теж променяться особливим, адресованим у бік учителів, теплом. І саме вони, «беківці», допомагають мені зняти верхній одяг, підхоплюють сумку, прокладають дорогу до місця дислокації. Невже ці галантні поважні чоловіки — ​то ті самі «беки», що колись вчинили над молодою вчителькою жорстоку розправу-помсту як реакцію на «несправедливість», що неабияк вразила гідність тодішніх підлітків! Власне, причина ворожого випаду усвідомилась не зразу, однак осмислення її згодом прислужилося у набуванні професійності.

А підступна міна необачно заклалася креативним шкільним керівництвом у складі відомих нині краян — ​Струка В. М.(директор) та Кондратович О. П.(завуч). Обоє були інфіковані педагогічним новаторством щодо рівневого поділу в навчанні. Тож 9-А укомплектували з відмінників та хорошистів, доручивши його мені, вчорашній старанній студентці, а 9-Б — ​з решти минулорічних «восьмаків». Робилося це задля активізації пригальмованих інтелектуальних резервів у збайдужілих до навчання «тиловиків». Той «Б» склався з 20 розумних, але ледачкуватих хлопців-розбишак і 3 дівчаток-«тихусьок», які звикли пасувати перед більш упевненими ровесницями. Вони не збиралися продовжувати навчання після 8 класу, їх довелося «притягти» до школи, бо саме набрав чинності Закон про обов’язкову середню освіту.

Керівником протестно налаштованого 9-Б призначили молодого хіміка на ім’я Тарас, який умів давати вихід бешкетницькій енергії: качався по траві разом із вихованцями під час виходів до лісу та на поле, грав у футбол — ​і таким чином непокору приборкував. Але на місце все стало далеко не зразу. Експеримент з поділом «беківці» сприйняли як немислиму образу: їх украй принизили, зробивши нижчим сортом, а учительських мазунчиків — ​вищим. Віднині ​знать їх не знаємо, і «наш Тарас все одно більший за вашу Лесю». Відтак тільки-но я у щасливому піднесенні після вдалого уроку в своєму класі ступлю на поріг 9-Б, як здіймається галас, штовханина-біганина, а за партами — ​лише кілька ніяково схилених дівочих голівок. За тиждень після усовіщань дирекцією бунтарі зіграли покору. Саме зіграли, бо наступного разу раптом серед уроку пролунала команда: «Хлопці, по конях! Вперед!». І новоявлені кіннотники, схопивши парти в руки, доскакали ледь не до самої дошки. Бідна вчителька майже остовпіла. Певно ж, і зблідла, бо з уст «командира» почулося милосердне: «Ага, страшно? Хлопці, назад!». І тут якась внутрішня сила допомогла продовжити урок. Рука сама потягнулася за крейдою і я, обернувшись до дошки та ховаючи сльози, взялася мовчки писати пояснення теми. Зависла тиша, і поодинокі спроби поновити рейвах уже не підтримувалися.

По тім апогею воююча сторона агресивний дух стала потроху спускати. Не знаю досі, що спрацювало більше: чи вмовляння «класкера», чи погрози від батьків скромних однокласниць, чи просто вичерпалась бунтівнича фантазія. Однак хочеться вірити, що головну роль зіграла моя педагогічна інтуїція: я не побігла скаржитись начальству, як уже двічі бувало, не вдалася й до словесної перепалки, не піддалася на спроєктовану втечу з класу — ​словом, цей урок зірваним таки не став, як і всі наступні.

Чи не та ж сама інтуїція не дозволила перепитати при зустрічі колишніх протестувальників, що спонукало їх аж через 50 літ до подячного візиту в школу. Бо вималювалася ситуація, при якій будь-які коментарі зайві. Надто вже тонка матерія — ​і людська гідність, і людська совість, щоб передбачити, коли і як вони дадуть себе знати, обдаровуючи своїм золотом інших.

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України

 с. Жидичин Ківерцівського району.