«У цих світлинах усе наше життя...»
«За 32 роки подружнього життя я пройшла другий Афган»
Ці слова почула від лучанки Тетяни Ліщук, дружини, як колись було прийнято казати, воїна-інтернаціоналіста
Жінка принесла до редакції свій біль та ніким не почуту образу, що не дають їй спокою і печуть пекельним вогнем навіть після смерті чоловіка. Розповідаючи, Тетяна раз по раз змахувала непрохану сльозу, просила вибачення за емоційність.
— Я довго думала перед тим, як прийти до вас, — сказала. — Чоловіка ж все одно нема. Не допоможу йому вже. Але вирішила: піду розкажу. Може, хтось із владців прочитає, зверне увагу на таких, як я та мій чоловік.
…Микола Ліщук після закінчення профтехучилища працював слюсарем на Луцькому автозаводі, зустрічався із Тетяною, дівчиною зі свого села. Планував поєднати з нею свою долю. Але одруження довелося відкласти. Хлопця призвали на військову службу і направили в Афганістан.
Це тепер хлопці, які повернулися з АТО, отримують допомогу волонтерів, психологів, проходять реабілітацію. А тоді вона була для чоловіка і психологом, і волонтером, і реабілітологом.
— У 1984 році він повернувся контужений, без ноги — підірвався на міні. Але мене це не зупинило, — розповідала жінка. — Та й батьки не були проти. Казали: «Ось наш сусід, дядько Петро, без ніг, але життя прожив не гірше від інших. Про сім’ю дбав, дружину не ображав. Головне, що твій Микола — добра, працьовита людина і тебе любить».
Тетяна теж так думала. Не зважала на те, що наречений повернувся не лише з фізичними, але й з душевними ранами. Була впевнена, що її любов і час їх залікують. Це тепер хлопці, які повернулися з АТО, отримують допомогу волонтерів, психологів, проходять реабілітацію. А тоді вона стала для чоловіка і психологом, і волонтером, і реабілітологом. Микола був неговірким, замкнутим. Ніколи не розповідав про свою службу в Афганістані, але якось його «прорвало» — розговорився. Розказав про бій, у якому його поранило. Їх тоді оточили в горах. Дві доби відбивалися. Щоб дочекатися вертольота, який мав забрати поранених, колов собі знеболювальні.
Попри проблеми зі здоров’ям чоловіка, труднощі із житлом, молоде подружжя було щасливим, будувало плани на майбутнє. Коли мала народитися друга дитина, пішли у міськраду просити житло і наштовхнулися на грубість: «Тебе ніхто в Афганістан не посилав, а ти ще не родила, а вже житло просиш», — почула від чиновника. Правда, коли поскаржилися в обком партії, він прийшов до них із вибаченнями. Мовляв, погарячкував. Квартиру — трикімнатну — їм тоді таки дали. Здавалося б, жити та радіти. Але афганська війна не відпускала рідну людину. Нагадувала фантомними болями і душевними. Їх намагався вгамовувати роботою. Маючи групу інвалідності, Микола працював, де міг, — на взуттєвій фабриці в охороні, дитсадку… Коли була несила терпіти страждання, випивав 100 грамів, хоча раніше був байдужим до спиртного. Тоді ставав іншим — агресивним, неконтрольованим.
— Бувало, я вночі до сусідів утікала, — розповідала Тетяна, бо ж міг розпалити вогонь на підлозі, трощити меблі. А на другий день прокинеться: «Боже, що зі мною було!». Нічого не пам’ятає. Я за ті 32 роки життя з ним пройшла другий Афган, втратила здоров’я, але навіть думки не допускала, щоб розлучитися. Розуміла, що агресивним його робить хвороба. Вона мучила, руйнувала психіку. Він переживав, що в афганській землі залишилися лежати товариші, відчував свою вину перед ними, усіма, в кого доводилося стріляти. Якось сказав мені: «Маю гріх, бо вбивав, але якби не я їх, то вони б мене. То на перший погляд афганці здавалися мирними. Вдень порпалися у землі, а вночі брали зброю і йшли стріляти у нас».
Якби не каліцтво, отримане на війні, не психологічна травма, не ота щорічна комісія, яку треба було проходити, доводити, що нога не відросла знову, чоловік не мав би нервових зривів, нападів агресії, був би живим.
Микола наче передбачав свою смерть. Якось сказав дружині: «Я скоро вмру. Як ти будеш жити, коли мене не стане?». Тетяна не надала його словам особливого значення, але вони виявилися віщими.
… Того вечора чоловік був навдивовижу спокійним. Сказав, що вранці поїде на рибалку у Боголюби. Його завжди хтось супроводжував, а того дня з ним не було нікого. Поїхав сам. Вибрався на світанку. О 8-й ранку передзвонив: «Загруз, штовхаю машину». У дружини тенькнуло серце: перенервує, підніметься тиск. О 10-й сама зателефонувала. Відповів, але з його мови зрозуміла, що з ним щось зле коїться. Говорив якось дивно. Перепитала: «Що з тобою?». Заспокоїв: «Усе добре». Проте дружина не повірила. Зателефонувала ще раз.
— О 12-й його телефон уже не відповідав, — згадувала той день жінка. — Кажу синові: «Андрію, щось, певне, трапилося з татом». Він бере таксі і їде. Через деякий час дзвонить: «Мамо, тата вже нема».
Миколу знайшли у воді неподалік берега. У довідці про смерть, виданій судмедекспертизою, було зазначено, що причиною є механічна асфіксія, утоплення. Очевидно, йому стало зле — і впав у ставок.
— Коли мали хоронити, я зателефонувала у Спілку ветеранів Афганістану, — згадує Тетяна. — Попросила допомогти. Але даремно. Ніхто навіть співчуття не висловив. Прийшли з вінком. Постояли і пішли. Я зрозуміла, що на таких, як мій чоловік, там не звертають уваги. Коли вшановували афганців, його навіть не запрошували, бо ж він контужений, боялися, що скаже чи зробить щось не так. А він же не гірше від інших воював, мав орден Червоної Зірки.
Тетяна каже, що нині влада більше шанує ветеранів АТО, а ось афганців забуває. Першим — і повага, і пільги, і земельні ділянки, а коли Микола просив кілька соток під дачу — відмовили.
Після смерті чоловіка жінка вирішила оформити пенсію по втраті годувальника, бо ж хворіє на цукровий діабет, мусить колоти інсулін, перенесла дві складні і дороговартісні операції та отримала другу групу інвалідності. Але коли кинулася збирати документи, з’ясувалося, що зробити це непросто. Регіональна військово-лікарська комісія не пов’язує смерть чоловіка з афганською війною. Тетяна написала лист із вимогою переглянути справу, оскільки вона не згідна з рішенням, бо ж, вважає, експерти не врахували усіх обставин.
— Те, що Микола був на обліку в психлікарні, залишився без ноги, — переконує, — і спричинило його загибель. Якби не каліцтво, отримане на війні, не психологічна травма, не ота щорічна комісія, яку треба було проходити, доводити, що нога не відросла знову, чоловік не мав би нервових зривів, нападів агресії, був би живим. А мені не довелося б, ковтаючи сльози, відповідати на запитання п’ятирічного внука Дані, куди пішов дідусь. Ми кажемо йому: він став зіркою. Тією, що найяскравіше сяє, бо хоче, щоб ти його побачив.
