А «рускім міром» нас бомбить не тільки Москва, а й... Київ

…дурними запитаннями соціологів

«У якій із цих сфер ви очікуєте першочергових змін від Президента Зеленського?» — ​запитують експерти групи «Рейтинг» в українців і пропонують їм перелік цих «сфер». Найбільший відсоток набирає пункт «Припинення військових дій на Сході України» — ​64%. І я дивуюсь. І соціологам, і відповідачам. Але насамперед першим, бо в них, як казав один відомий харківський персонаж, запитання «трохи по-дебільному» поставлене.

Ну от як можна очікувати від нашого гаранта того, що цілком і повністю залежить не від нього, а від Путіна?! Якби Зеленський, скажімо, загарбав Кубань чи увійшов у Воронеж, проголосивши там народну республіку, то можна було б просити в нього припинити військові дії, вивівши наші війська з території Росії. Але якщо ми очікуємо від Зеленського припинення військових дій, коли до нас прийшла чужа армія, то це означає, що насправді ми хочемо капітуляції перед Росією, просто це по-іншому сором’язливо називаємо.

Якби Зеленський, скажімо, загарбав Кубань чи увійшов у Воронеж, проголосивши там народну республіку, то можна було б просити в нього припинити військові дії, вивівши наші війська з території Росії.

Бо припинити війну наш Президент може лише одним способом — ​розпустивши армію і приставши на умови Москви, тобто здавшись. Або просто здатись, не розпускаючи армії. То, може, соціологам не треба соромитись і прямо ставити запитання, чи має Україна зробити так, як того вимагає Кремль? А людям чесно відповісти, без оцих хитрих вивертів.

 Сто років тому нам, до речі, не вдалося вирватись з-під верховенства Москви, на відміну від тих таки поляків. Після цього, вкотре нагадаю, для України все закінчилося трьома Голодоморами, Сибірами та розстрілами. А воювати все одно довелось. Тільки вже не за свою землю, а за інтереси російської імперії. Наприклад, у Фінляндській війні чи Афганській, чи… перелік можна продовжувати. Бурятія он теж пристала на всі «захцянки» Кремля, її не існує як окремої держави. Але бурятські хлопці все одно горять у танках під Донецьком. І це треба пам’ятати українцям, відповідаючи на такі запитання.

… «українським» кіно і українським кіно

Кілька років тому, коли вийшов комедійний серіал «Останній москаль», я подивився лише дві чи три серії. Далі не хотілось. Бо було відчуття, що це не українці сміються із себе, а над нами насміхаються, кпинять із «дурних хахлів». Навіть написав на цю тему колонку у «Волині».

«Не можу дивитись російське кіно після початку війни», — ​сказав ще 2014-го батько. Він перемикав канал, як тільки натрапляв на фільм, де виднілись кремлівські зорі. І робив це без будь-яких офіційних рішень уряду чи через те, що поряд були ветерани або волонтери… А виявилось, що «не йде» і нібито українське кіно. «Нібито», бо українське воно лише за місцем створення, а за мовою, духом, стилістикою, штампами — ​і далі російське.

Чому так, нещодавно щиросердно зізналась продюсера «1+1» Олена Єремеєва, коли розповідала, чому сім цьогорічних мелодрам телеканал відзняв російською. По-перше, таке можна продати в Росію, а по-друге, українська мова «складніше дається для жанру». Простішими словами — ​ваш «телячій язик» непридатний для високого кіно. Тож виходить, що «рускім міром» нас «бомбить» і Москва, і Київ. «Нікакой разніци»!

Простішими словами — ​ваш «телячій язик» непридатний для високого кіно.

Але це лише пів правди. Бо після Революції гідності, коли держава почала вкладати у кіно, серед різноманіття фільмів стали з’являтись і такі, про які нарешті можна сказати: «Ось воно!». І їх вже треба лічити на пальцях не однієї, а двох рук. З останнього, що подивився, — ​комедія «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча.

Попри часто скептичні відгуки критиків, фільм «зайшов». Україномовна комедія, події в якій, як, до речі, і в «Останньому москалеві», відбуваються у Карпатах, але післясмак зовсім інший. Чому? Відповідь проста. Бо у «Моїх думках тихих» я впізнаю себе, упізнаю справжню, а не бутафорну, не карикатурну Україну, хоч це і комедія. Бо тут українці сміються із себе, хай навіть дуже гірко, а не злобно насміхаються. І головне — ​відчувається: автори фільму (одну з головних ролей зіграла Ірма Вітовська) люблять і землю, і людей, про яких вони знімають.

Може, тому чи не вперше кінотеатри продовжили прокат української стрічки на прохання глядачів?

…стійкістю сябрів, точніше їхнього «бацьки»

В мовно-культурному плані білоруси — ​як партизани. Ніби вони є, але їх не видно. Зливаються якось у спільному мовному та культурному просторі з Росією. Десь у Європі в мене навіть думки не виникає розпізнати білоруську в черговій слов’янській мові, яку почув на вулиці. Для доньки її улюблений співак білорус Макс Корж — ​ще один російський артист. Хоч звучить ця мова крутезно. Єдиний раз у житті, в Севастополі, почув, як якась туристка нею розмовляла, то спеціально зупинився і слухав. Така соковита, дзвінка, що приємно було чути її просто як звук, як унікальне людське творіння.

Але йдеться зараз про інше. Надзвичайно важливо, що попри певну культурну невловимість Білорусь присутня політично на карті світу. І останні дуже активні зазіхання Росії на цю державу не дали бажаного для Кремля результату. Мінськ відмовився будувати з Москвою союзну державу, а фактично поступово входити до складу Росії. Білорусь витримала тиск, хоч як Кремль намагався примусити до «дружби по-російськи»!

Бацька, відбиваючись, не підбирав слів. Таких навіть від Зеленського, Президента країни, яка веде війну з Москвою, годі почути (тож іще не відомо, хто швидше в Європу прийде – ​Київ чи Мінськ). Ось кілька цитат Лукашенка: «У нас є своя країна. Ми суверенні й незалежні. Ми своїми мізками і руками, що змогли, заробили, будуємо власну державу. І ми не можемо бути частиною будь-якої країни. Я не можу вас зрадити і розчинити Білорусь, нехай навіть у нашій братній Росії. Навіть якщо я на це піду, то білоруси мене з’їдять впродовж одного року після прийняття подібного рішення. Я не хочу бути останнім президентом Білорусі…

У нас є свої інтереси, своя держава і свій народ, і ми повинні їх захистити, чого б нам це не коштувало…

Бацька, відбиваючись, не підбирав слів. Таких навіть від Зеленського, Президента країни, яка веде війну з Москвою, годі почути (тож іще не відомо, хто швидше в Європу прийде – ​Київ чи Мінськ)

Я не хочу перекреслити все те, що зробив разом із вами і народом, створивши незалежну, суверенну державу, щоб її зараз, поклавши в якийсь ящик із хрестом нагорі, кудись викинути і передати. Цього при мені не буде ніколи».

Словом, білоруси — ​на цей момент — ​малою кров’ю відбились від московитів. І це дуже добра новина. Вона означає, що Волинь і далі матиме кордон із сябрами, а не із союзною державою, тобто Росією. Погодьтеся, дружня Білорусь за курортним Світязем — ​значно краще, ніж протитанкові рови понад Прип’ятю, на другому березі якої стоятимуть ворожі війська.