За кордоном нас уже «раша» не називають
Але те, які асоціації викликає у багатьох іноземців Україна і що вони про неї знають, не дуже тішить
Пам’ятною залишилася поїздка влітку 2004 року до Чорногорії. Вона особлива для мене як перша мандрівка за кордон уже в незалежній Україні (у буремні дев’яності роки було не до туризму). Крім того, це була нагода побачити, що, крім Чорного та Азовського морів, є ще й Адріатика, бірюзову красу якої до цього доводилося споглядати лише на проспектах турагентств. Жили ми неподалік старовинного міста Будва, у приватному невеличкому готелі, власниця якого — українка. Тобто наші підприємливі люди на той час уже знаходили свої «ніші» і так заробляли на життя.
Як це буває зазвичай, на пляжі зав’язувалася розмова з сусідами–відпочивальниками. Тим більш, якщо це люди з твоїх країв. Хтось із місцевих, почувши незнайому їм мову, цікавився, звідки ми. А після нашого: «З України» наступною була фраза на зразок: «О, знаю…Раша». Доводилося заперечувати і розтлумачувати, що ми не з Росії, а з України. А для того, аби людина могла нас легше ідентифікувати, давали підказку — називали прізвище нашого безсмертного Тараса Шевченка. І знову було «не те», бо згадували не про Кобзаря з його, здається, кожному відомими рядками: «Як умру, то поховайте мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій…», а про футболіста Андрія Шевченка. І на цьому, як кажуть, спасибі: це був той час, коли наш гравець увійшов у зеніт слави, — вже мав державну відзнаку «Герой України», володів «Золотим м’ячем» — призом, який вручають найкращому футболісту Європи…
І ось січень 2020–го. Ми прилетіли до Стамбула. В аеропорту, як це передбачено умовами туристичного агентства, послугами якого скористалися, нас зустрічає представник готелю, де будемо жити. Їдемо з азіатської частини найбільшого міста Туреччини — в європейську (це єдина країна, яка має таке двоконтинентальне розташування). У дорозі розмовляємо з нашим попутником. Пан Кемаль, як він представився, одружений з росіянкою, тож мову її «мусив вивчити», і нам легко у спілкуванні.
Знаючи, що ми прилетіли зі столиці України Києва, Кемаль розпитує, з якого саме регіону. Пояснюємо, що це Західна Україна, тобто близько до кордону з Європою. Як це буває в компанії незнайомих людей, спільних тем для розмови небагато. Аби пауза не затягувалася (у салоні буса лише наша сім’я з Луцька, тож сподіватися, що хтось інший порушить тишу, не доводиться), розпитуємо про погоду: чи завжди так тепло в січні (термометр в ті дні показував 9, а то й 11 градусів з плюсом)? Кемаль каже, що снігу в Туреччині практично не буває. А що цьогорічна зима в Україні, зокрема на заході, теж дуже лагідна, то і нам, як констатуємо, не довелося походити по скрипучому сніжку.
І тут прозвучала така фраза: «Що, сніг, як і ліс, продали?» Цю карту, як мовиться, нічим крити.
Не випадково ж в Україні ще в 2015 році було запроваджено заборону на експорт необробленої деревини, аби вберегти карпатські ліси (і хіба тільки карпатські?) Та ось міністр розвитку економіки, торгівлі і сільського господарства Тимофій Милованов має іншу думку: він висловлюється за скасування мораторію на експорт лісу.
І тут прозвучала така фраза: «Що, сніг, як і ліс, продали?». Цю карту, як мовиться, нічим крити. Ясно, що це прибуткова для когось стаття. І якщо це станеться й мораторій буде знято, то тільки «тріски летітимуть».
Ми з паном Кемалем спілкувалися ще до того, як у нас були оприлюднені захмарні зарплати окремих чиновників — це теж, мабуть, вразило іноземців: як таке можливе в загалом бідній країні? Не було ще і поради телеглядачці від народного депутата, що збурила соціальні мережі: продати собаку і розрахуватися за комуналку. І перелік таких «перлів», на жаль, можна продовжувати.
Одне слово, сьогодні за кордоном про Україну знають. Слава Богу, нас уже «раша» не називають. Але багато з того, що іноземцям відомо про нашу країну, не додає нам балів в їхніх очах.
