У свої ювілейні 80 Антоніна Олексіївна — у хорошому настрої.
«Таких би чиновників зараз!»
Так кажуть про Антоніну Олексіївну Солом’янюк, яка 45 літ пропрацювала секретарем селищної ради Жовтневого (тепер — Благодатне) міста Нововолинська. Попри поважний вік жінка й надалі залишається громадською активісткою, організатором культурно–мистецьких заходів, душею клубу «Надвечір’я» і небайдужим читачем «Волині». За багаторічну сумлінну роботу вона нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України, ювілейною медаллю «20 років незалежності України». А з нагоди 60–ліття Нововолинська їй вручили знак «За заслуги перед містом». Напередодні ювілею з приємністю поспілкувалася з цією неординарною жінкою
45 літ — то ціла епоха
— Антоніно Олексіївно, як ви потрапили в Жовтневу селищну раду і скількох голів «пережили»?
— Сама я місцева. Була в числі перших випускників новозбудованої школи в Жовтневому. Після курсів машиністок спершу працювала в будівельному управлінні в Нововолинську. Згодом — секретарем судового засідання Іваничівського райсуду. Як правило, тоді судові засідання були виїзними. Проводили їх у сільських клубах ввечері, коли люди вже попорали господарку і могли зібратися до культустанови.
У селищну раду прийшла в січні 1964–го зі школи, де після навчання в Київському інституті культури працювала бібліотекарем. Обрали депутатом, а потім — секретарем. Доводилося працювати з багатьма головами, напевно, було чоловік десять… Про кожного — приємні спогади, бо знаходили спільну мову. Взагалі, більше чотирьох десятиліть на цій посаді — це ціла епоха. Шкодую, що не вела щоденника.
— Який період вам найбільше запам’ятався? Коли найлегше працювалося?
Щастя — у дітях і внуках, у спілкуванні з цікавими, розумними людьми, від яких черпаю мудрість і натхнення. Додається сил і наснаги, якщо вдається комусь допомогти.
— Свої обов’язки намагалася сумлінно виконувати завжди, бо вважала: відвідувач має полишати селищну раду з відчуттям, що йому хочуть допомогти. Ніколи не трималася за крісло, як і нічого для себе не просила. Проймала велика гордість за селище у 1970–1980–ті, коли воно трудовими здобутками «гриміло» на весь Союз. А як не згадати, що у 1970 році Жовтневе серед споріднених селищ України посіло перше місце із благоустрою. Спостерігалося небувале піднесення у всіх сферах життя. Пригадую ту пору з ностальгією, адже тоді ніхто й не чув про хабарі, корупцію…
Художнє слово і пісня не дають старіти
— Антоніно Олексіївно, вашій енергії і бажанню допомогти іншим може позаздрити навіть молодь. Ви — член виконкому селищної ради Благодатного та голова ради профілактики. Чим переймаєтеся, з чого радієте останнім часом?
— Тішуся, що навіть у непрості нинішні часи в нас відбуваються позитивні зміни: заасфальтовано чимало вулиць, вечорами селище освітлюється. Задоволена, коли бачу молодих матусь із візочками. Значить, є майбутнє у Благодатного. Та прикро, коли дивлюся на рідну дев’яту школу, котра десятки літ стоїть пусткою, руйнується. Пригадую, як раніше нам вдалося зберегти приміщення закритого дитсадка, на місці якого облаштували територіальний центр для знедолених. Добре було б відродити на стадіоні літній кінотеатр.
— Все ваше життя пов’язане із культосвітньою галуззю. Не пориваєте зв’язків із нею й дотепер?
— Багато хорошого можу сказати про культпрацівників селища Лесю Василівну Розенгард, Олену Петрівну Бондарук, Галину Федорівну Максименкову, які у найважчі 1990–ті не зрадили своїй професії і — без перебільшення — втримали на своїх плечах заклад, де зараз працює чимало гуртків, а кожне свято перетворюється на чудове дійство. Останні 10 літ, відколи вийшла на пенсію, я є старостою клубу за інтересами «Надвечір’я», написала десятки сценаріїв. З візитами пошани йшли до односельців чи запрошували їх до Будинку культури. А скільки разів виступали з концертами! Три роки працювала над книгою «Жовтневе»: організовувала місцевих жителів для написання спогадів про селище, редагувала матеріали. Багато корисного черпаю з газет «Волинь» та «Наше місто». Ці видання спонукають до роздумів про минуле і сучасне.
Не в грошах щастя
— Що вважаєте головним у житті?
— Точно, не багатство. Щастя — у дітях і внуках, які завжди підтримують. У спілкуванні з цікавими, розумними людьми, від яких черпаю мудрість і натхнення. Додається сил і наснаги, якщо вдається комусь допомогти. Відводжу душу в поезії, яку безмірно люблю.
— Що допомогло вам реалізуватися як особистість?
— Якби не чоловік Микола Дмитрович, з яким ми прекрасно прожили 46 років і який, на жаль, уже залишив цей світ, я б, напевно, не реалізувала себе. Разом виховали двох синів — нашу спільну гордість. Тішуся онуками. Дмитрик, закінчивши Львівський ліцей, вступив до Київського політехнічного інституту, захоплюється екологією, свої дослідження презентував навіть у США. Торік серед майже 500 учасників став бронзовим призером конкурсу, що проходив у Бразилії. Паралельно з навчанням працює у Малій академії. Не менш успішна і внучка Тетяна, яка після закінчення Київського лінгвістичного університету (була президентським стипендіатом) працює у столиці.
