«Той хлопчик в блакитній ООНівській касці»– таким країна запам’ятала Устима Голоднюка

Устим Голоднюк народився 12 серпня 1994 року в місті Збараж. Батьки нарекли його рідкісним ім’ям – Устим.
«Пам’ятаю Устима зеленооким хлопчиком, який бігав коридорами, як і всі діти, – згадує директор другої одинадцятирічки Збаража Ганна Альохіна. – Навчаючись у молодших класах, він закохався у малювання. У школі збереглися малюнки Устима. Майже всі вони на патріотичну тематику. Хлопчик малював українські хати під солом’яними стріхами, синє небо. Коли Устим подорослішав, я помітила, що він заглиблений у себе. Почала розпитувати, про що думає, чим займається. Тоді дізналася, що Устим ліпить з пластиліну. Про це йдеться на сайті Україна для українців.

Діти розповіли, що в нього вдома є мініатюрне місто – з будинками, деревами, автомобілями, фігурками людей. А ще він ліпив козаків зі списами та шаблями, повстанців. Гадаю витоки патріотизму цієї юної душі ідуть з родини. Устим був доброзичливий, світлий хлопчик». Батьки виховували сина на прикладах життя козацьких лицарів Нестора Морозенка, провідника-краянина УПА Клима Савури. Устим захоплювався історією України, любив своє місто, а особливо Збаразький замок. Саме на його мурах, у його застінках, граючись з лицарськими шоломами і обладунками, ріс маленький Устим. У п’ятому класі, у школі йому сказали: «Ти названий на честь Устима Кармелюка — бунтаря, захисника українського народу. І ім’я твоє перекладається як «Справедливий». Він насупився і відповів: «Побачите, я, коли виросту, теж стану Героєм України».

Устим був з першого дня на Майдані.

Устима завжди вабила ідея захищати рідну країну. «У сім – десять років він ліпив з пластиліну фігурки солдатиків різних армій і з різних історичних подій, і влаштовував баталії. Ми дивувалися, звідки у дитини виник талант, адже у нас в родині — лише педагоги. Так в Устима з’явилася мрія стати військовим», – розповідає рідна тітка і хрещена Світлана Гайдаш.

Устим Голоднюк надто хотів стати військовим. У 14 років він не побоявся відірватися від домашнього затишку і у Львові продовжив навчання у військовому ліцеї ім. Героїв Крут. Три роки свого життя він віддав казармам, військовій справі, спорту, а головне — історії становлення української державності. Устима виключили з військового ліцею за 2 місяці до закінчення. Він зчинив бійку з сином високопоставленого чиновника за образу. «Нічого, я ще доведу, на що здатен. Ви ще почуєте про мене», – сказав Устим, від’їжджаючи додому. Сьогодні ліцей пишається своїм вихованцем.

Після цього він вступає до Бережанського агротехнічного інституту, де студіює електротехніку.
«Устим займався спортом, не курив, не вживав спиртного, був справжній патріот. А серед друзів це був ще той жартівник! Всі раділи, коли Устим з’являвся у компанії. Він був світлою людиною. І якимось не по роках мудрим. Ми мріяли про щасливе майбутнє разом … винайняли кімнату. Ми зустрічалися майже два роки. Завжди почувалася з ним як за стіною. У нас було стільки планів… Дуже добре пам’ятаю наше перше побачення. Якось, коли проводив додому, на прощання поцілував мені руку. Я зніяковіла, бо не звикла до такого. Була рада, що він такий особливий» – Марія, дівчина Устима.

Мати, Ірина Володимирівна, каже, що за сина була спокійна. Він не боявся самостійного життя. Коли почався Євромадан, вона перебувала на заробітках за кордоном.

Устим був з першого дня на Майдані. «Він побачив повідомлення про зрив асоціації та спитав мене, що йому робити. Їхати на Майдан чи чекати, коли там збереться народ, — ділиться спогадами дівчина загиблого Марія. — Я, довго не думаючи, відповіла, що треба їхати, що сидіння вдома не дасть результату. Він поїхав 21 листопада».
Прибувши у сотлицю Устим одразу записався до волонтерів, організовував та брав активну участь в охороні Майдану, а потім приєднався до «Демократичного Альянсу», допомагав і робив все, що було в його силах. «Устим прийшов на Майдан 23 листопада зі своїм другом. Я тоді був на стелі комендантом і поставив їх в охорону стели» – згадує Максим Панов. 

«Ми разом працювали у таборі ДемАльянсу на Майдані. Я добре пам’ятаю його далеко не юнацький колючий погляд. Такий погляд характерний для людей, які можуть зазирнути у душу. Він вже був стріляним, і дуже рішуче налаштованим. Він багато читав, і мав власну думку. Час, проведений на Майдані, зробив його значно старшим його молодого віку. Я йому подарував роздруківку з тактики ведення бою в місті в умовах партизанської війни, бо розумів, що спеціальні знання повинні допомогти вижити тому, хто був відчайдухом і досить сміливим, щоб прямо дивитися смерті у вічі», – говорить Дмитро Шатило, побратим.

Студентка Аліна Вяткіна згадує, що познайомилася з ним 24 листопада. У студентському таборі. Устим став начальником служби охорони. Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.

Коли Руслана покликала на сцену людей, яких побили 30 листопада, Устим вийшов першим. «Він був одним з перших хто повернувся… Ми так тішились, що хтось зі студентів не побоявся повернутись. Він прийшов і сказав «Я нічого не боюся. Я буду з Вами» – Руслана Лижичко.

Після подій 30 листопада міліція зацікавилася Устимом, переслідувала хлопця. Отож прізвище свого він не називав нікому, навіть сотник його сотні знав юнака лише як «Тотема», таке псевдо обрав собі Устим.

Батько забрав сина додому, але вже за два дні Устим знову був у Києві. Уже 3 грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав до дому на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. У цей день силовики у 25-градусний мороз поливали з водометів протестувальників. Коли побратими розрізали на Устимові замерзлий одяг, він віджартовувався: «Це ж Водохреще». Щоночі хлопець був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир’я.

Ніщо не могло його стримати. Мама про те що син на Майдані отримав травму (йдеться про випадок коли йому наклали 12 швів) не знала. Про це розповіли родичі, тож Ірина Володимирівна під час телефонної розмови із сином спершу промовчала, гадала, що Устим сам поділиться подробицями. Але те, що він залишився на Майдані, з Устинових уст почула, вітаючи його з Новим роком. Узялася, було, переконувати сина повернутися додому. Але збагнула, що дарма: Устим обрав свою дорогу і вже не зверне: «Коли вже почав цей Майдан, то маю до визначеної мети достояти» – запевняв маму хлопець.

Галина Кінах, бабця Устима Голоднюка розповідає: «Бойовий і активний. Він все такий – йшов і всьо. Я казала: «Устим, чого ти поїдеш? Дитино, дивись, що там робиться!» Він каже: «Бабця, ти хочеш жити в такій країні? А я не хочу. Я мушу їхати туди». А на прохання сестри бути обережнішим відповів: «Я стою тут і заради тебе». «На Устима завели кримінальну справу, коли він подав заяву про побиття в прокуратуру, тому він мало говорив зі мною по скайпу і телефону. А коли я спитала, чи він довго перебуває на Грушевського, він відповів, що при ньому вбили М. Жизнєвського, — згадує сестра Ірина Левандовська. — Знаю, він не міг бути осторонь, коли згори котилися мертві і ранені люди!»

Вислів Устима «Небо падає» його побратими спершу сприймали радше з гумором. Коли ж Україна дізналася про перші жертви народної боротьби з кривавим режимом, це висловлювання вже стало кодовим. Коли звучало «Небо падає», майданівці знали, що наступають силовики.

Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. Особливою прикметою Устима на столичному майдані була блакитна каска. Хоча рідні застерігали хлопця не носити такий помітний захист, він запевняв, що ця каска вбереже його від нещастя.

18 лютого Устим разом зі своєю сотнею пішов на мирний протест в Маріїнський парк. Стояв у першому ряду оточення. Близько 14-ї години в Маріїнці почалися сутички. Устим розповідав друзям, що в якийсь момент він озирнувся і не побачив нікого позаду. У цей час його наздогнав і почав сильно бити Беркут. Якимось дивом його відбила група майданівців. Подруга Вяткіна розповідає, що перший раз бачила, як у Устима по обличчю котилися сльози. Сльози не від болю — від шоку.

«18 лютого востаннє бачила його. Він вперше зустрів мене без посмішки, – пригадує дівчина. – Я була волонтером у «Демальянсі». Здружилися відразу. Устим – хороший друг, всіх підбадьорював, завжди посміхався і говорив «Усе файно». Я часто йому телефонувала, бо знала, що він — на передовій. Боялася відволікати, але не дзвонити не могла. Не знайдеться жодної людини, яка з ним була знайома, і не любила його» – каже волонтер «Демальянсу» Ірина Далінчун.

Устим не розповідав рідним, в яких небезпечних ситуаціях він перебував за ці три місяці. Рідні не знали, що в нього на грудях розірвалась граната, і що лишень бронежилет врятував. Він не розповідав, як його у двадцятип’ятиградусний мороз поливали з водомету, і як на ньому в буквальному сенсі ламали одяг, щоб відігріти.

Устим належав до 38 сотні самооборони, а перед тим був у першій, яку розбили на вул.Грушевського, і у 19-тій, яку розбили у Маріїнському парку… Всі його друзі знали, там де постріли і рвуться гранати – там Устим…

«Під час сутичок у Маріїнці 18 лютого ми разом з Устимом бруківкою відбивали атаки силовиків, – розповідає побратим із сотні Устима Руслан з Полтавщини, – нам тоді вдалося вистояти та уціліти. А в четвер вранці Устим знову був на передовій. Завжди казав: «Я не з боягузів!». Він побіг, нікому нічого не сказавши, хоча була домовленість, що виступати маємо разом. Такої хоробрості, яка була у його серці у такому молодому віці мало в кого побачиш».

Коли почали стріляти на Інститутській, Устим побіг в епіцентр подій. Все відбувалося спонтанно. Ніхто не чекав контратаки активістів, їхнього натиску і прориву барикади. Силовики нещадно розстрілював людей, і Устим кинувся допомагати побратимам. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт.  Куля снайпера пробила Герою миротворчу каску, увійшла йому в потилицю і вийшла над правим оком. 

«Міряю пульс хлопцю у блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов’язково його знайду… – уривок з книги «Моя революція» Андрія Юркевича.

Роман Котляревський, медик Червоного Хреста, разом з бригадою лікарів пригадує ранок 20 лютого: «Отоді стало страшно, уже ніхто не співав, всі були налякані, дуже багато поранених і вбитих. Нашій бригаді повідомили, що треба йти на Інститутську, оскільки там було багато поранених. Команда розділилася: дівчата надавали допомогу в готелі «Україна», а я разом ще з трьома працівниками збирали поранених та відносили їх в готель. Коли пішли вище до Інститутської, на майданчику перед банком Аркада побачили хлопця в блакитній касці. Було видно, що той уже помер, однак ми повинні були переконатися в цьому остаточно і забрати його з того кривавого побоїща». Уже потім він дізнався, що сумна історія блакитної каски належить вічному герою Устиму Голоднюку. Як тільки медики поклали на ноші Устима, почали вставати, в цей момент снайперська куля потрапила Роману в праве стегно. Звісно, в такому випадку назвати це порятунком було б жорстоким сарказмом, але переглядаючи відео вже після, Роман констатує факт, що це його і врятувало. Якби не встав, то куля потрапила б в шию або в голову.

За дивним збігом обставин (ще раз переконуюся, який світ тісний) Устима виносив з Інститутської його товариш з Львівського військового ліцею. «20 лютого я з іншими активістами забирав тіла з Інститутської. Я навіть і не знав, що Устим є на Майдані. Коли ми його підібрали, він вже був мертвим. Спочатку я його і не пізнав, але коли в готелі «Україна» витягнув з його кишені паспорт, то зрозумів, що наша держава втратила свого великого героя»– говорить Телещук Юрій.

Коли його занесли в готель «Україна», лікарі ще намагалися боротися за його життя. Головний лікар мобільної клініки самооборони Ольга Богомолець казала, що в Устима шансів вижити не було, як в інших одинадцятьох, хто того ранку лежав поруч з ним у холі готелю «Україна». Усі вони були вбиті кулями калібру 7.62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова).

«Чи ви бачили як плаче мати в якої вбили 19-річного сина? Уточнюю – єдиного 19-річного сина. Чи ви чули, як вона кричить? Як Вам пояснити, це не зовсім крик. Це щось моторошне – люди так не кричать. Можливо так би кричали гори, якби людині вдалося їх розбудити….

«21 лютого о 2 годині дня була прощальна панахида за Устимом. Хотілось кричати, але всі мовчали. Хотілось вити, але в хаті так було спокійно… Устим похований поруч з Українськими Січовими Стрільцями. І чомусь від цієї думки я відчуваю полегшення…» – згадує Олена Стадник («Білосніжка»), 38 Сотня Самооборони.

Як була права Івона Костина (ота 17-річна дівчинка, що гралася з Устимом « як діти у пісочниці»), коли говорила: «Він хотів зробити все для своєї країни… Я знаю зараз дітей, які рівняються на Устима Голоднюка…Він хотів сина, він дуже хотів сина, він хотів правильно його виховати».