«Ми почувалися обманутими, але як було не вірити батюшці?»

Борочиченська громада на Горохівщині завжди вирізнялася згуртованістю й ініціативністю. 30 років тому в цьому селі — ​в одному з перших в Україні — було піднято синьо–жовтий прапор, а тепер, схоже, судилося переборювати гасло «розділяй і владарюй».

27 січня минув рік, як 120 парафіян, присутніх на зборах щодо переходу Свято–Іллінського храму до ПЦУ, проголосували за таке рішення. Щоправда, один утримався, але то було його право. Тоді люди обрали головою зборів отця Юрія Зарафутдінова, секретарем — ​Катерину Павлік. Активісти зібрали в селі підписи (кажуть, їх було більше як 300), своє бажання підтвердили протоколом і стали чекати, доки документ підпише духовний наставник, щоб здійснити необхідну реєс­трацію.

Минали місяці. «Ми почувалися обманутими, але як було не вірити батюшці? Просив дати строк подумати — ​дали. Обіцяв, що дотримає слова і перейде з громадою до ПЦУ, — ​знову вірили. Я вмру, а Україна ж зостанеться. Що ми залишимо у спадок? Московський патріархат? Хіба за це я воював на Донбасі, хіба за нього гинуть на війні мої побратими?» — ​казав один із перших волонтерів і воїнів АТО Горохівщини Ярослав Садольський.

 Навіщо було обіцяти, а потім переконувати людей у тому, що ПЦУ не є визнаною?

Збори 9 лютого 2020 року священнослужитель продовжив своєрідно. Попросив людей помолитися і … стати по різні сторони. Замість обуритися такому поділу громади, яка в Борочичі єдналася в радості й смутку протягом століть, прихильники УПЦ покірно перейшли через церковне подвір’я.

На цих зборах я вперше почула з уст священника, що люди в церкві діляться на «захожан і прихожан». Таке публічне звернення обурило насамперед тих, хто народився в Борочичі, а тепер спішить із Луцька, інших населених пунктів сюди до батьків чи родичів або вже й на могили рідних людей.

До єдності односельчан закликав місцевий житель Ігор Богонос, і поділена громада стала обирати голову зборів. Було боляче бачити, що люди, на яких мовчазно дивилася церква–матінка, після гіркого уроку 27 січня 2019 року перестали вірити одні одним. Дещо пізніше отець Юрій Зарафутдінов скаже: «Була розмова з активістами церковної громади ПЦУ  Людмилою Анатоліївною Прокопчук і Йосипом Григоровичем Деревчинським про те, щоб збирати підписи, але Хрестом я нікого не благословляв. Тому за свої неправильні дії або такі дії, якими налаштував одних людей проти інших, прошу пробачення». Вдарив поклін і перейшов від грішного до праведного: «Я був налаштований, але моя батьківщина — ​це Царство Небесне і життя вічне, до якого я хочу дійти всіма канонічними, правильними шляхами». Однак вибачення духівника вже не змогло помирити село.

«Наш батюшка йшов до істини», — ​пояснювала бажання отця Юрія Зарафутдінова залишитися разом із частиною громади в МП Раїса Панасюк, яку головою зборів обирали прихильники УПЦ. «Навіщо було обіцяти, а потім переконувати людей у тому, що ПЦУ не є визнаною? Маємо Томос, визнання вже трьох Церков світу, історію, яка заперечує Московський патріархат. Прикро, що не всі розуміють важливість цього кроку для села й України», — ​казав Віктор Холонівець, за кандидатуру якого голосували прибічники переходу до ПЦУ.

Відтак нарізно почали реєструватися. Доки ставили свої підписи, люди просили висловити їхні думки в пресі. Парафіянка Людмила (своє прізвище вказати не захотіла): «Віряни Свято–Іллінського храму нікого не зачіпають. Напишіть, щоб вони (люди, які хочуть до ПЦУ) не зачіпали нас. Наш батюшка — ​золотий. Він і старим дрова возить, і нікому ні в якій помочі не відмовляє…»

Ірина Смолюк тепер живе в Луцьку. В Борочиче приїжджає до батьків, Валентини і Миколи Юхнів. Жінка каже: «Після зборів у 2019 році з’явився надрукований протокол, не підписаний ні головою, ні секретарем. У ньому було самовільно внесено зміни про те, що громада підтримала приєднання до ПЦУ але за умови її визнання трьома–чотирма Церквами світового Православ’я. Отець Юрій визнав, що ці слова в документ вписав із власних міркувань, оскільки «люди в цьому нічого не розуміють». Після визнання ПЦУ Елладською й Олександрійською церквами ми знову зібралися на збори минулоріч у серпні, однак на них був відсутній настоятель. Втішилися, коли отець Юрій погодився на перехід із умовою, що воліє бути з громадою в єпархії єпископа Рівненського та Сарненського Гавриїла (від колишньої УАПЦ), з чим погодилися парафіяни. У присутності цього владики обіцяв, що підготує всі потрібні документи до жовтня 2019 року, а в церкві, «передумуючи», молився тим часом то за владику Гавриїла, то за владику Нафанаїла. Мабуть, догодив би усім, якби був чесним перед усіма й перед собою».

А Варвара Семенюк міркує так: «Люди забули, як ми всі разом у часи безгрошів’я будували цю церкву. Тоді ніхто ні з чим не рахувався. Уявляли, як будемо в ній вдячно славити Бога. Сталося так, що тепер треба просити Господа, щоб закінчилася війна (мій зять — ​теж полковник української армії), а виходить, що маємо молитися за Росію?».

Своє рішення Юрій Зарафутдінов виголосив у цьогорічний Різдвяний день. І хоча прихильники ПЦУ на останніх зборах просили священника залишитися їхнім духовним наставником в лоні Православної церкви України, цього разу відмова була категоричною.

Бажання приєднатися до Помісної церкви ті жителі Борочича, які асоціюють із нею рідну Україну, засвідчили в новому протоколі. З ним завітали до митрополита Луцького і Волинського Михаїла. Владика прийняв делегацію, яка висловила бажання однодумців вийти з–під юрисдикції Московського патріархату, і видав розпорядження про те, що парафія Свято–Іллінського храму села Борочиче прийнята в клір Луцько–Волинської єпархії ПЦУ. Його високопреосвященство подарував борочиченцям копію Томоса й ікону Волинської Божої Матері.

Парафіяни обох конфесій продовжують спільно молитися у Свято–Іллінському храмі. Богослужіння відправляє отець Юрій Зарафутдінов.

 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.