Ніхто так і не відповів за ці життя і ці сльози...
Авторка вірша–пісні «Мамо, не плач,я повернусь весною...» чекає в Португалії на пересадку нирки, але і звідти продовжує воювати за Україну
Про поетесу Оксану Максимишин–Корабель українці дізналися взимку 2014 року — в час розстрілу протестувальників у Києві й «появи» Небесної сотні. Це її вірш «Мамо, не плач, я повернусь весною», присвячений матерям загиблих на Майдані, зачитували з головної сцени країни, розміщували на білбордах, а потім поклали на музику. Сама Оксана казала: «Думала, що буду мати інфаркт — так переболіла тими словами». За цей вірш і дописи у соцмережах її називали «недобитою бендерівкою». Нині, як і 6 років тому, Оксана Максимишин–Корабель із Яворова, що на Львівщині, проживає в Португалії. Римує поезію. Вболіває за Україну. В роздумах, написаних спеціально для «Цікавої газети», підкреслює, що лютневі події 6–літньої давнини мають надзвичайно велику вагу для українців
«Для мене Майдан — це велика рана, яка не загоїться ніколи. Неможливо забути тих днів, коли вирішувалась доля твоєї країни. Адже живеш на чужині, а думками ти завжди там — серед своїх друзів, рідних. …Зараз багато хто може сказати: «Та добре тобі жити в Португалії і любити Україну»… Ні, не добре! Я поїхала туди не на заробітки, не на відпочинок. Важка хвороба змусила шукати шляхи порятунку. У 35, коли мої ровесниці готувались стати мамами, у мене відмовили нирки. Обладнання для гемодіалізу в Україні було дуже мало. Люди помирали, так і не дочекавшись порятунку. Мене Бог врятував. Я змогла виїхати в Португалію і отримати належне лікування. Очікую на трансплантацію нирки…
Мамо, не плач, я повернусь весною
(присвячую матерям загиблих героїв)
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово «мамусю» вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
12 лютого 2014 року.
…Майдан. Розстріли на Інститутській. Я хотіла б опинитися там, серед своїх людей. Але тричі на тиждень мусила проходити процедуру гемодіалізу, інакше — смерть. І тоді я вирішила боротися словом, своєю поезією підтримувати борців за європейські цінності. Майдан ніхто не організовував. Він виник сам, люди повстали проти режиму януковича (авторка принципово пише це прізвище з малої літери. — Ред.) і того скотського життя, в яке нас знову намагалися загнати. Не вийшло! Україна — це Європа.
Щодня писала вірші, які ставали піснями. Виливала біль, і так було легше переживати ті чорні дні втрати наших патріотів. Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, Роман Сеник… Вони були першими, хто віддав своє життя за європейські цінності, аби не повернутись у проклятий «рускій мір»…
У той час у Португалії щонеділі в центрі Лісабона, де збираються багато туристів з усіх країн, українці проводили мітинги, розповідали про події, що відбувалися на Батьківщині, збирали кошти, продукти. Дехто нині говорить, що розчарований… Я — ні. Навпаки, пишаюся тими, хто вийшов на Майдан проти свавілля влади, проти цензури, проти «драконівських законів». Це було народження Нації, великої і вільної УКРАЇНСЬКОЇ Нації!
Чи багато хто відважився б лягати на операційний стіл під ніж в руках людини, яка до того працювала, образно кажучи, сантехніком…
А тепер готові і будемо боротися з тими, хто сміє говорити про державний переворот! (колишні бійці спецпідрозділу МВС «Беркут», які повернулися після обміну з ОРДЛО на підконтрольну територію, заявили, що у 2014 році нібито чинився «державний переворот». — Ред.) Для нас Майдан — це святе. І Герої Небесної сотні будуть золотом вписані в історію нашої України!
Я не розчарована ні в політиках, ні в президенті ЗЕ, бо ніколи ними й не була зачарована. Як можна було обрати того, хто висміював усе українське і показував нас дурними хохлами і малоросами? Не розумію… Для мене це якийсь сюр. Чи багато хто відважився б лягати на операційний стіл під ніж в руках людини, яка до того працювала, образно кажучи, сантехніком… А про теперішніх депутатів із «Слуги народу» без сарказму годі говорити. Сором пече, коли їхні «перли» цитують закордонні ЗМІ.
Не уявляю такого в Португалії — в цій маленькій і дуже зручній для проживання країні, яка опікується своїми громадянами. Так, це чи не найбідніша держава в Європі. Але всі особливі верстви населення, себто інваліди, старенькі, діти, захищені законом, мають усілякі пільги, їм надають безплатну медичну допомогу тощо. Я не уявляю, щоб президент Португалії, якого дуже люблять, поводив себе так, як наш нинішній.
Мене лякає те, що зараз відбувається в Україні, приміром, що з «владних кабінетів» доходить до простого люду мало інформації. Все робиться в кулуарах. Якісь перешіптування, домовленості… Так не повинно бути! Болить і те, що вчорашні патріоти, волонтери сьогодні для нашої влади стають ворогами. Болить, що хлопці, які повертаються з війни, не мають належної підтримки. Багато хто з них залишився без родини, без роботи, із важкими розладами здоров’я.
У Португалії є декілька волонтерських організацій, які допомагають чим можуть українським воїнам. Ось і зараз «Добре серце» вже вдруге збирає кошти для реабілітації наших захисників. Хочемо, щоб хлопці хоч трішки відпочили, змінили клімат, скуштували португальських страв, почули слова вдячності від земляків. Уже шостий рік поспіль волонтери організовують акції для дітей–сиріт полеглих Героїв АТО. До свята Миколая передають подаруночки, допомагають вдовам зібрати першачків до школи.
Моє життя — це моя поезія. Уже вийшло дві книжки «Мамо, не плач. Я повернусь весною» і «Віддзеркалення». Зараз у видавництві третя збірка, що кардинально відрізнятиметься від попередніх, — «Про що говорять твої очі». Це лірика і прозові твори про вічні цінності: кохання, підтримку, людяність, взаємодопомогу. Сподіваюся, що й ця книжка, як і дві попередні, на полицях магазинів не залежиться. Через призму пережитого я добре знаю ціну життя. Радію сонячному промінчику, радію голубці, яка щоранку прилітає на моє підвіконня, дощику і квітам, які посадила на балконі. Я щаслива, бо живу і моя поезія потрібна людям!».
З нових поезій Оксани Максимишин–Корабель
ЩАСЛИВА
Сьогодні зранку бачила щасливу жінку…
Їй на балкон кинув голуб пір’їнку.
Під вікном у квіти вдягнулася слива,
А жінка стояла щаслива, щаслива.
На віях від радості сльози–намисто,
А на душі їй так легко і чисто.
Вранішнє небо над містом, як диво,
І жінка стояла щаслива, щаслива.
Кава в горнятку, на вікні орхідеї,
День, наче вічність, попереду в неї.
Синоптики кажуть: до вечора злива,
А жінка стояла щаслива, щаслива.
Спокій, і ранок, і сонце, як глобус,
За кимось приїхав перший автобус.
Вона нещасливою бути втомилась,
У дзеркало жінка щаслива дивилась.
НЕ ВІР МИНУЛОМУ. НЕ ВІР
Не вір минулому, не вір — йому гріш
ламаний ціна.
Життя — найкращий ювелір,
і в тім лише його вина.
Рахуєм втрати, не роки… надворі
вже давно зима.
Став на розлуку старший ти,
а на самотність — старша я.
Не вір минулому, не вір… не затремтить
в руці рука.
Й душа вже не досягне зір,
й не битимуться в такт серця.
А дивосніг мете й мете…
яка красива ця пора.
Я більш не згадую тебе —
инулого давно нема.
Португалія, 12 лютого 2020 р.
