Богдан Пилипів: «Я завжди прагнув творити щось особливе».
Цей художник малює… вогнем
Понад 20 років прикарпатець Богдан Пилипів створює картини унікальною й маловідомою технікою
Пірографія і графіка — різні речі
Світло–коричневе тло його картин, покрите канвою штрихів, і візуально, й на дотик сприймається, як шовк. І треба довго придивлятися, щоб зрозуміти, що пише художник по дереву — липі, кедрові, смереці… Пише вогнем. Замість пензлика до рук бере пірограф (прилад для випалювання), котрий подарували ще в армії. У нас техніка, в якій працює, лише набирає популярності. Тож Богдан, так би мовити, першопроходець. Поки навчився малювати вогнем, зізнається, зіпсував багато картин. Удосконалював маловідому техніку шляхом проб і помилок.
За словами Богдана Пилипіва, пірографія як вид образотворчого мистецтва у декого асоціюється з випалюванням по дереву. Але це не одне і те ж, за технікою і розкриттям теми вона глибша. До того ж художник розробив власну методику.
У його творчому доробку чимало робіт на сакральну тематику, портретів політиків, відомих людей сьогодення і минулого, копій картин всесвітньо знаних майстрів пензля — Рембранта, Тіціана, Рафаеля, Леонардо да Вінчі. У вогненній галереї можна побачити героїв Майдану, співачку Руслану Лижичко, президентів Польщі, Литви, США…
А першою роботою була копія «Джоконди» Леонардо да Вінчі. Вона особливо дорога художникові. Її не продасть ні за які гроші, бо ж далася тяжко.
— Випалював місяць, — згадує пан Богдан. — Перед тим, як узятися за роботу, багато читав. Зібрав чимало репродукцій із журналів, але вони переважно не якісні. А коли привезли одну з Італії, я вхопився за неї. Завершив роботу, і син Андрій сказав, що вийшло непогано. Та постояла тиждень, і я взявся поправляти, увиразнювати обличчя — і воно ожило.
— Богдане, якщо не секрет, чому все–таки вирішив зайнятися не живописом чи випалюванням по дереву, а пірографією? — цікавлюся.
— Я зрозумів, що не можу стати класним художником у живописі, тому почав шукати щось своє, — чую у відповідь.
Зазначу, що непересічного художника–графіка у ньому відкрила ще під час навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка кандидат мистецтвознавства Христина Саноцька. Вона ж познайомила його з майстром пензля Володимиром Патиком, який мав вплив на формування Богдана як художника–графіка.
Тепер картини Богдана Пилипіва є у багатьох приватних колекціях не лише в Україні, а й в Канаді, Польщі, Італії, Росії, Австрії, Ізраїлі… Перша персональна виставка була у Львівському національному університеті імені Івана Франка. А згодом, 2013–го, — в Польщі. Про його роботи схвально відгукувалися мистецтвознавці, відзначаючи їхню неповторність, майстерність.
До визнання йшов довгі два десятиліття
Богдан — журналіст за фахом, який у душі завжди був художником. Пригадується, ми, однокурсники, не раз реготали з його карикатур, дружніх шаржів, які малював на парах. Навіть тему дипломної він обрав, пов’язану із мистецтвом, і блискуче захистив її. Але коли називали його художником, скромно казав: «Я аматор», хоча ми знали, що він має спеціальну освіту, заочно навчався у Московському народному університеті імені Надії Крупської під час служби в армії.
Пірографія як вид образотворчого мистецтва у декого асоціюється з випалюванням по дереву. Але це не одне і те ж, за технікою і розкриттям теми вона глибша.
Після закінчення факультету журналістики Богдан працював не один рік у рожнятівській районній газеті «Червона долина», а потім несподівано для всіх став чиновником райдержадміністрації. Правда, довго там не затримався, бо ж не хотів і не вмів співати оди партії. Звільнився і поїхав на заробітки до Італії.
Щоб вижити, чим тільки там не займався! Виготовляв меблі, збирав оливки. Ходив до греко–католицької церкви... І не лише щоб молитися. Сподівався, що хтось із парафіян допоможе знайти роботу чи хоча б житло. Тоді якраз ночував під мостом. Якось розговорився з отцем Василем, пасторальним координатором греко–католиків в Італії. Він і дозволив жити на території церкви. Згодом Богданові доручили редагувати журнал «До світла» українських заробітчан. Окрім того, він вів кілька рубрик, ілюстрував аж до повернення додому. До речі, з журналістикою не пориває й досі. Вже будучи в Україні, упорядкував антологію творчості заробітчан «Світло на чужих стежках» та збірку поезій «Журавлині ключі».
Нині прикарпатець завершує цикл портретів під назвою «Код таємниць жіночих».
— Остання робота — «Принцеса Діана» — для мене особливо цікава, — розповідає. — Ця жінка популярна не лише в Англії, а й в усьому світі. Вона допомагала бідним, навчала співчувати і з повагою ставитися до всіх людей. Хочу, щоб кожен побачив в її образі своє: хтось тіло, а хтось — душу, ще хтось — і перше, і друге.
